Святослав
Шрифт:
– А що княжич Володимир?
– Ой жоно, жоно! Тут, у Києві, всі говорять про княжича Володимира. Наш княжич не від якоїсь угорки, а від простої руської дівчини, нехай вона буде здорова та щаслива.
– Де ж ця дівчина? – промовила Малуша, не розуміючи, мабуть, що в цю годину вона підслуховує потайну думу багатьох людей руських.
– Оцього, жоно, ніхто й не знає, – сказав смерд. – Що була вона, то була, що любив її князь – любив, народила вона княжича Володимира, а де сама – хто знає, та, може, й краще не знати.
– Чому?
– Тому, що вона – наша княгиня, і краще вже їй не попадатись у боярські руки…
На тому й скінчилася їхня розмова. Смерд пішов спати. Малуша сама залишилась надворі. Дивлячись на вогник, що блимав і блимав у княжому теремі, уявляла вона: там, за вікном, стоїть, думає важку думу князь Святослав. Як багато судилось йому пережити – воює він і воює за Русь. Тільки-но померла мати, княгиня Ольга, зараз посадив він Ярополка в Києві, посилає Олега до деревлян, а сам знову на брань! Важко князю Святославу, ніхто не зігріє йому душі. От і не спить він ночами, стоїть біля вікна, дивиться, думає важку думу.
І коли б могло статись, що опинилась би Малуша в цю годину біля князя Святослава, поклала б вона свою руку на його голову, закрила йому очі, сказала:
– Спи, Святославе, спочинь!
3
На честь мужів новгородських, на славу синів Ярополка, Олега й Володимира, що сідали на столи кожен у землі своїй, князь Святослав велів зробити пир велій, запросити на нього слів із Новгорода й Іскоростеня, а також ліпших мужів з Гори й нового города.
Пир цей князь велів почати вранці й закінчити до смерку, щоб не палити проти ночі в дерев’яному городі вогнів і щоб люди, які вип’ють занадто медів і вина, могли без шкоди для свого тіла добратися до жител.
У Золотій палаті поставили столи й лави, застелили їх полотном і килимами, вкотили туди з медуш бочки з грецьким вином, медом, олом, квасом, на столах поклали засмажену на гарячому вугіллі й на рожнах чи зварену у горнцях – все круто посипане пепером [175] і чябром – веприну, баранину, гов’ядо, конину, різних птахів – гусей, качок, лебедів, кур, – всіляку рибу, якою багатий Дніпро, – осетрів, коропів, сомів, – різне зілля й овочі – сливи, горіхи, виноград.
175
Пепер – перець.
Щоб людям було з чого їсти й пити, столи заставили срібними корчагами й череп’яними гарнцями, братинами, мисками, келихами й чарами, ложками.
Але не тільки в Золотій палаті мали проводити пир. Тут для всіх не вистачило б місця, бо на пир приходив кожний, хто хотів славити князя. А тому скрізь: у Людній палаті, світлицях, сінях, по всьому терему і у дворі навіть – поставили столи з стравами й медами, під ноги людям поклали пахучу траву з оболонських лук.
І зранку почали сходитись до княжого терема бояри, ліпші мужі, тіуни, старости, купці. Пізніше ж, коли майже всі зібралися, від Почайни привезли на возах мужів новгородських і деревських.
Кожен прибрався на цей випадок у все найкраще. Бояри одягли платна з фофудії [176] і обоярі [177] ,
Воєводи із земель були в оксамитних жупанах, туго підперезані поясами, у шапках з підпушками, викладених дорогоцінним камінням, з барвистими корзнами, метко перекинутими через ліве плече, з мечами біля поясів, у чоботях із червоного й зеленого хза.
176
Фофудія – грецьке сукно.
177
Обояр – шовкова тканина.
Купці не хизувались вбранням – всі вони були в темних довгих платнях, тільки деякі з них носили гривни й чепи. Але грецький оксамит був на них найдорожчий, гривни – тонкоковані, кручені, з черню, із щирого золота.
Була важка й далека дорога у мужів новгородських, але вони, знаючи, що їх жде в Києві пир, привезли з собою в скринях, а тепер одягли багатий свій одяг з важких франкських і свіонських гексамитів, почепили свої гривни, чепи.
Один князь Святослав, здавалося, не готувався до цього пиру. Він увійшов до палати, коли там було повним-повнісінько людей, у білому платні, поверх якого накинув червоне, оторочене вузькою чорною каймою корзно. На князеві не було ніяких оздоб і прикрас, тільки важка усерязь-тройчатка на лівому усі з двома перлинами й рубіном та червоні чоботи із загнутими носками – це й усі оздоби на ньому.
Коли князь із синами своїми ввійшов до палати, там усі затихли.
– Чого ж ви замовкли? – голосно запитав князь.
Мужі новгородські знайшли що відповісти Святославу.
– Желаю на тя пити! – промовив Михало.
– Пий! – сказав князь і взяв зі столу чару, по вінця налиту червоним вином.
Княжі слуги брязкотіли уполовниками, бігаючи між столами й наливаючи чари вином і медом.
– Чого ж не п’єш? – сказав князь, побачивши, що Михало тримає в руках, але не випиває чари.
– Не могу я з такої посудини пить, – промовив Михало.
– А з якої волієш? – засміявся князь, показуючи на столи. – Є чари, а є й корчаги… Вибирай, тисяцький!
– Волів би, княже, випити на тя со братини, із тобою сукупно, – показав Михало на велику срібну братину з двома ручками. – Ти почнеш її, я докінчу, княже?
– Налийте! – сказав князь.
Одному з слуг довелося набрати з десяток уполовників, щоб наповнити братину. Князь Святослав взяв її в обидві руки. Усі в палаті мовчали, і в цьому мовчанні князь підніс братину до уст, не передихуючи, випив половину, подав посудину Михалові.
– Пий! – промовив князь.
Але Михало мав сувору новгородську вдачу.
– Не могу, – рішуче сказав він.
– Чому не можеш? – запитав суворо князь, і в палаті, де досі стояв гамір, запала напружена тиша.
– Заки ти, княже, – промовив Михало, – випив на нас, новгородців, половину, то хочемо ми випити на тя всю братину.
– Сміливий ти чоловік, – зареготав князь Святослав, – а я люблю таких. Пий, Михале, повну братину… І щоб так пили довіку!
Тисяцький Михало почекав, поки йому долили в братину кілька уполовників, підніс її до уст і важко, з передихом, але випив до дна.