Святослав

Скляренко Семен Дмитриевич

Між цими людьми була й жінка в темній одежі і хустці. У багатолюдному натовпі, що зібрався там, де шлях з передграддя завертає до Подолу, вона довго стояла, ждучи, поки з Гори вийде князь з боярами своїми й воєводами, із гостями новгородськими.

Ніхто не пізнав би в ній молодої, красивої дівчини, що жила колись на Горі, була ключницею княгині Ольги. І зовсім не тому, що вона змінилась, постаріла.

Ні, Малуша, як і колись, була ще красива, мила, їй було не так і багато літ. Змінював її суворий темний одяг, надто стомлене, змучене було в неї обличчя. Печать великого горя

лежала на чолі. Тільки очі, великі, карі, глибокі очі не змінились у Малуші.

Вона все ще жила у того ж смерда – Давила, що дав їй притулок. Давило, це незабаром побачила Малуша, був не такий злий чоловік, як вона про нього спочатку подумала. Це був добрячий, роботящий, лагідний чоловік, тільки злидні, голод, нужда зробили його злим, непримиренним до князів, бояр. І жінка його добра, сердечна, проста. Обоє вони були такі привітні до Малуші.

І вона їм відповідала тим же. У смерда було багато роботи в дворі, – Малуша, де тільки могла, йому допомагала. Жоні його не треба було й просити – Малуша сама стежила, коли може бути їй у надобі.

Одного вечора біля родинного вогнища Малуша розповіла, як вони сідали з батьком Микулою до вогнища в своїй землянці і як батько клав богам жертву.

– Яку жертву?! – промовив Давило. – Кому мусимо тепер давати жертву? Віки сиділи діди наші на Горі, там було вогнище й мого роду. Потім Гору захопили князі, і нам довелось переносити вогнище за вали. Але ж бояри захопили землю й за валами – і ми перенесли вогнище ще далі. А вже я переніс його сюди, до лісу.

Він помовчав, одламав хліба й м’яса, проковтнув, кінчив.

– Нас усіх вони принесли в жертву, – сказав Давило, – і тут, на землі, нікуди під них не втечеш. Християн он у Києві вже багато. Щасливе життя – рай – не тут, а на небі обіцяють. Тільки де він, цей рай?

Такий був смерд Давило. Зазнав він дуже багато горя, поважав горе людське. Через це і він, і жона його говорили, щоб Малуша не поспішала, жила в них.

Але, правду кажучи, смерд замислювався, чи й справді Малуша така проста, як говорить про себе. Полянка, жінка з дикого поля?! Ні, нібито там жінки не такі. Але хто вона, чого прийшла до Києва? Проте смерд мовчав. У жінки було велике горе – навіщо розпитувати?! Звідки впало воно на її голову, і чи не однаково йому – убога, своя жінка, треба допомогти.

Малуша ж, допомагаючи смерду і розуміючи, що все ж цій убогій людині важко її прогодувати і що їй незабаром доведеться йти далі, в широкий світ, жадібно ловила кожне слово, яке долітало звідти, з Гори, з княжих теремів.

Так вона дізналася, що до Києва прибули новгородські гості, пізніше довідалася, що гості ці запросили Володимира бути в них князем, далі смерд їй сказав, що княжич Володимир от-от поїде до Новгорода, а князь Святослав зібрав дружину й тільки проведе Володимира – вирушає на брань до Болгарії.

Тепер вона тільки одне хотіла побачити: як Київ виряджатиме до Новгорода її сина – князя Володимира – і як князь Святослав ітиме на війну.

І Малуша діждалась. Одного дня надвечір з Гори полинула звістка, що наступного дня вранці з Києва вирушають мужі новгородські, а разом з ними поїде і князь Володимир.

Усю ніч Малуша

не спала, виходила з хижі у двір, стояла біля молодих сосонок, що пахли живицею, дивилась на небо, де мерехтіли, як світильники, зорі.

Коли ж заспівали когути на Горі, в передградді й на Подолі і коли прокинулись Давило й жона його, Малуша вже по видному пішла до Гори, обминула з лівого боку стіну, стала там, де шлях з передграддя завертає до Подолу.

Незабаром тут зібралося чимало людей. Сюди йшли й ставали над шляхом гончарі, що жили на схилах, кожум’яки, різні майстри разом із дружинами своїми й дітьми. Малуша могла не боятись, що хтось її побачить і пізнає в цьому багатолюдному натовпі.

Людям довелося стояти довго, і Малуша наслухалась чимало новин про князя, його дітей, бояр.

– Добре діло робить князь, що посилає сина до Новгорода, – говорив якийсь ремісник, що стояв близько до Малуші. – Що Новгород, що Київ – одна земля.

– Але віддаємо те, що добре, а собі залишаємо те, що негоже.

– Ти про Ярополка?

– Про Ярополка з боярами. Не сам князь вокняжається, а бояри йому на голову шапку кладуть. Худо нам буде з Ярополком.

Ремісники стишили голоси й далі щось пошепки говорили один із одним.

А в цей час почулося:

– Ідуть! Ідуть!

І всі замовкли.

Малуша завмерла на місці, піднялася навшпиньки, щоб усе бачити й запам’ятати навік.

Був чудовий ранок місяця зарева, коли над Дніпром пахне житом і медом, все навкруг потопає в квітах, капає на землю сік із виноградних грон.

Широким, звивистим шляхом, що вів від Гори до передграддя і далі до Подолу, повільно посувався, збиваючи куряву, численний похід, над яким маяли барвисті знамена – Києва, Новгорода, земель Русі.

Попереду всіх ішли музики княжі – молоді, одягнуті в білий одяг юнаки, що гучно дули в міхи, гуділи в роги, свистіли в сопілі і били у величезні накри. [178]

За ними ішли ринді, що несли знамена. Поперед усіх знамено князя Святослава – голубий оксамит з двома списами навхрест.

178

Накри – барабани.

Далі ішов князь Святослав, а по обидві руки від нього – Ярополк, що залишався в Києві, і Володимир, який цього ранку вирушав до далекого Новгорода. Князя Олега з ними не було, він вже раніше виїхав до Іскоростеня. За князем і синами його йшли воєводи, бояри, мужі нарочиті й ліпші, старша дружина й вої князя Святослава. Похід же замикали всі інші мужі з Гори, разом із якими йшли жони їх і діти.

Усі вони були одягнені в ліпший одяг – грецькі червоні оксамити, темні адамашки, барвисті альтабаси [179] , на шиях у них були почеплені золоті й срібні гривни, на грудях колихались чепи.

179

Тканини з Греції, Дамаска, Венеції.