Святослав
Шрифт:
Пригадав Добриня і Малушу. Може, це вона принесла з собою йому щастя? Він одразу відмахнувся од цієї думки: не вона, а він дав у руки сестрі щастя, він, пошкодувавши батька, вивіз її з Любеча, він крадькома провіз її на Гору. Це тому, що Добриню знали на Горі, взяла княгиня Ольга Малушу й до двору, це тільки заради Добрині княгиня Ольга пожаліла Малушу, коли та вчинила гріх з княжичем Святославом.
Добриня пригадав ніч, коли покійна княгиня Ольга покликала його до терема, кинула йому в обличчя презирливе слово «смерд», пригадав, як стояв він тоді у дворі й ждав Малушу і як сказав їй, коли вона вийшла:
Але вже до того Добриня відчував, що він не такий, яким виходив з Любеча: права рука в князя у поході, сотенний у дружині. Любо було, либонь, і княгині мати ключницею сестру сотенного. Ні, щастя, як це думав Добриня, давно ходило взап’ять за ним, він тільки не міг пустити його поперед себе.
Проте, відчувши своє щастя, Добриня міцно вхопився за нього, і те, що іншому видавалось би лихим, умів повернути на свою руч. Тому він, дізнавшись, що Малуша непразна і що її висилають у село, так радо згодився їхати з нею, тому він так пильно оберігав її в Будутині, тому він молився до зір, коли вона народила сина, тому він так міцно тримав Володимира, коли за наказом княгині забрав його в Малуші і віз до княжого двору.
І тому він так легко забув тоді про Малушу… Згадуючи її, боявся тільки одного: аби вона не з’явилась до княжого двору. Адже тоді сорому на Горі не оберешся, покійна княгиня була крута на слові – раз сказавши, не перерішувала. Ну що б вона сказала, побачивши Малушу на Горі? Після смерті княгині він, правда, радо взявся розшукувати сестру, але що ж, не знайшов. Немає Малуші. «Ні, – думав Добриня, – у кожної людини своя доля: що судилось Добрині, те не годиться для Малуші».
А от про княжича Володимира Добриня дбав. Коли б хто знав, як він крок за кроком ходив за княжичем Володимиром, як оберігав його від кожного злого ока, як ночей не спав, боячись, щоб хтось не наурочив його. Бо доля княжича стала його долею, бо Добриня зараз тільки вуйко, а стане колись близьким родичем великого князя…
«Князь Добриня», – подумав він, і йому стало навіть душно серед цієї ночі.
«А чому й ні? – пробіг раптом холодок тілом. – Був колись Добриня отроком, був сотенним, а зараз носить золоті гривни на шиї. У Новгороді жде Володимира велика слава. А хіба може слава Володимира обійти його, Добриню? Родичі, одного кореня й крові…»
У цей час зустрічна хвиля з великою силою ударила лодію, і Добриня, щоб не впасти, мусив обома руками схопитись за мокру дошку. Ще раз вдарила хвиля – і ще раз обвисло, затрепетало мокре від роси вітрило. Лодія зупинилась, а Добриня, підставивши вітру обличчя, дивився в темряву й прислухався, чи не перелягає вітер. Але ні, то, либонь, вихор пролетів над Дніпром, від пониззя так само віяв дужий вітер, він вмить нап’яв вітрила – лодія стрибнула, зарипіла й полетіла в пітьму.
«Добре, – подумав Добриня, – коли отак віятиме низівка, то будемо за два дні й дома, в Любечі…»
Дома! Він посміхнувся. Звичайно, добре було б зупинити лодію біля високої кручі, зійти на берег, пройти з мечем біля пояса, з гривнами на шиї й опашнем на плечах до рідного дворища, де колись жили славетні діди його, де народились батьки й він сам.
Але ні! Добриня не зійде на кручу біля Любеча, а, навпаки, проведе лодії понад правим берегом, далі від рідного дворища. Батька, напевне, дома немає, але, рятуй, Перуне,
У цю ніч Добриня, як це вже бувало й раніше, відчув, що душа його розривається на дві половини. У цій душі було те, що боляче щеміло, як тільки він згадував рідне дворище, Дніпро під Любечем, могили в степу, діда, батьків, безталанну сестру Малушу.
Але в цій душі дуже повільно, з великою мукою народжувалось і міцніло нове почуття. Він не любив князів, він не любив бояр і воєвод, але розумів, що коли буде таким, як батьки його, то загине. І тому хотів бути таким, як воєводи, і вже був таким, як вони…
У Добрині колотилось серце, а обличчя пашіло, як у вогні. Що з ним? Все ніби вирішено, серед темної ночі лодії їхні пливуть до Новгорода, спить князь Володимир.
Добриня простягнув за насад руки і, набравши кілька пригорщів, змочив чоло й напився. Добра була вода з Дніпра. У нього враз ніби додалося сил.
6
Тієї ж ночі перед світанком до Києва примчав гонець. Він захитався і мало не впав, коли скочив з коня біля воріт, але його взяли під руки сторожі. Коли ж сторожі запалили вогонь і поглянули на обличчя гонця, вони жахнулись. Це був їхній княжий дружинник Коста, але на нього страшно було дивитись – чоло від скроні до скроні перетинала рана, очі глибоко запали, уста пересохли.
– До князя… Святослава! – прохрипів він.
Коли через короткий час князь Святослав прокинувся і швидко вийшов, Коста стояв біля ґанку.
– Чолом, княже! – сказав Коста.
– Це ти, Косто?
– Я, княже!
– Чи можеш говорити?
– Можу, княже!
– Тоді говори!
Вони стояли вдвох. Сторожа, яка привела Косту, повернулась до воріт. У тиші на Горі чути було, як завмирають удалині їхні кроки. На схід від стіни города полотніло небо, сріблястий відсвіт уже лився навкруг, князь бачив бліде обличчя Кости, рану на чолі, заплющені очі.
– Я їхав багато днів і ночей, княже. Кінь падав за конем… На Дніпрі мене захопили печеніги… У полі були половці… ранили мене, княже… І от я тут… Київ… Адже це Київ…
– Це Київ, Косто. Говори далі.
– Воєвода Свенелд сказав, що болгарські бояри ідуть разом з ромеями, а зрада є і в нас. Уже багато городів залишили, стоїмо тільки в Переяславці. Там дуже важко, іде брань велика, там ждуть тебе, княже!
Коста хитнувся на ногах. Все більше виднішало. Князь Святослав бачив, що очі в Кости зовсім склепились. Він підтримав його руками, піднявся на ґанок, ступив у сіни.
І, ведучи дружинника, князь відчув, що той спить. Ледве він одпустив руку, як Коста поточився до землі, сів, спираючись обома руками, ліг. Так під стіною в сінях він і спав.
Князь Святослав вийшов на ґанок, став на сходах. Навкруг повзли сірі нитки світанку. На тлі голубого неба на сході темніла стіна з вежами, високо над нею палахкотіла денниця, скрізь на Горі вже окреслювались хороми, тереми.
Десь близько на дворі пронизливо заспівав когут. Одразу ж забили крилами й відповіли йому когути в інших дворах, озвалися за ворітьми – в передградді, на Подолі.