Таємні стежки
Шрифт:
Він сів на зелену травичку, що ледь пробилася з землі, сперся спиною на хрест і закурив. У лісі щебетали якісь пташки, сонце піднялося і пригрівало крізь одяг.
Минуло не менш години. Дмитра потягло до сну Голова його схилилася на груди, і він задрімав.
Коли Повелко прокинувся, з зусиллям підвів неслухняну, наче налиту свинцем, голову і розплющив очі. перед ним стояв чоловік.
– Продай березового соку, – сказав незнайомий.
– Та хіба він продається? Так почастувати можу, – відповів Повелко.
– Тоді будьмо знайомі: Олександр Мухортов
І
Дмитро назвав себе і подивився на партизанського зв'язківця. Він дав би йому років двадцять сім-двадцять вісім. У плечах широкий, волосся кучеряве, очі сміливі й веселі. Хлопець як хлопець, а зростом не вийшов.
«Не більше ста шістдесяти, – прикинув Повелко. – Мабуть, на півголови нижчий за мене».
– Тут говорити будемо? – спитав він.
– Можна й тут, – погодився Сашурка.
Вони сіли один проти одного.
Сашурка запропонував партизанського «горлодеру». Задимили.
Почав Повелко:
– На завод повинні пригнати велику партію військовополонених з табору. Сивко сам підняв це питання перед управою і комендантом міста, і з ним начебто погодились. Обіцяють дати чоловік двісті. Люди потрібні для викочування лісу і вантаження його на автомашини. Зараз машини не ходять, а як тільки підсохне дорога – підуть. Тоді й людей приженуть. Сивко каже, що військовополонених можна відбити, але зробити це треба не на території заводу, а по дорозі, щоб заводські робітники не потрапили під підозріння. Яка буде охорона, Сивко дізнається заздалегідь і повідомить. Він просить партизанів до прибуття військовополонених у цих краях не з'являтися і не насторожувати фашистів, а то як би не змінили планів.
– Ясна річ, – погодився Сашурка, – хлопців безперечно відіб'ємо. Комбриг такі операції любить… Ну, а ще що твій Сивко казав?
Повелко сказав, що директор заводу просить поради, як виманити з міста начальника гестапо Гунке. Підпільна організація патріотів міста винесла Гунке смертний вирок, і його треба виконати.
Сашурка розреготався:
– Винести вирок – одна справа, а виконати його – інша. Так можна і Гітлера, і Герінга, і Гесса, і Гіммлера, і всіх інших присудити до смерті, а ось як їм вірьовку накинути на шию – це питання.
Повелко заперечив: підпільники рідко виносять смертні вироки, але вже коли виносять, то й виконують їх. І він назвав кілька прізвищ гестапівців, знищених патріотами.
– Ну, а ти передай кому слід, – заговорив у свою чергу Сашурка, – що справи на фронті зовсім добре розгортаються. Наші ввійшли в Тернопіль, визволили майже весь Крим, тепер черга за Севастополем. Потім скажи: нам днями з повітря боєприпасів, вибухівки, солі підкинули, і якщо це вкрай необхідно, маленьке замовлення зможемо прийняти і виконати. Зрозумів? Повелко ствердно закивав головою.
– Сьогодні п'ятниця, – у понеділок знову зустрінемось. А тепер прощавай! Мені, брате, назад іти та й іти…
Зв'язківці потиснули один, одному руки і розійшлися.
Вночі біля сторожки лісника чергував вартовий – один з робітників заводу. Напружено вдивляючись у темряву, він
Однокімнатний будиночок був набитий до відказу. Тютюновий дим туманом висів у повітрі. Люди сиділи на лаві, на підвіконнях, на підлозі і уважно слухали директора заводу.
Сивко говорив неголосно, трохи хриплуватим голосом:
– … І ми повинні бути напоготові щогодини, щохвилини… Кривов'яз обіцяє підкинути нам вибухівки…
– Нам би автоматиків з десяток… – сказав хтось з темного кутка.
– Ясно, які перед нами ставлять завдання? – продовжував Сивко. – Ми повинні – я ще раз повторюю! – розібрати по команді всі мости в лісі, зірвати вивозку деревини, бо вона спішно вивозиться на будову рубежів за містом, знизити до мінімуму заготівлю цурок, щоб газогенераторні машини зупинилися. Більшого від нас поки що не вимагають, а коли поставлять інші завдання, тоді дадуть і зброю.
– Ясно! Зрозуміло! Чого в ступі воду товкти! – пролунали окремі голоси.
– Тепер відносно сіл… – продовжував Сивко. – Путько піде в Столбове, Панкратов – в Рибицю, Оглядько – в Троєкурово, Заломін – у Пасічне. Вийти треба до світанку. Своїх людей знаєте. Розкажете через них людям, що Радянська Армія в ста кілометрах від міста, що партизанів у лісі біля п'яти тисяч. Попередьте, що фашисти всіх, хто тримається на ногах, спробують вивезти до Німеччини. Їм робочі руки потрібні і тут, і там. Хто не піде, того розстріляють. Приклади є, і ви нагадаєте про них. Закликайте всіх людей підійматися, залишати домівки і йти до лісу. Місця збору відомі. Роз'ясніть усе якомога зрозуміліше. Ну, і кілька слів щодо зв'язку з містом і з бригадою… Повелко! – звернувся він до Дмитра, який сидів на підлозі. – Це тебе найбільше стосується. Слухай уважніше.
Директор проінструктував Повелка. Питань не виникло, і люди почали розходитись. Сивко відчинив вікна, двері, і димовий чад потягло назовні.
– Повелко! – знову гукнув він Дмитра, який ішов останнім. – Зайди в контору і поклич до мене Хапова.
– Хапова?
– Чого ж перепитуєш? Іди клич, і сам з ним повернись.
Через півгодини Повелко повернувся в супроводі Хапова. Дорогою у нього виникло припущення, що Сивко вирішив, мабуть, прикінчити зрадника, і певно, з його, Повелка, допомогою. На думку Дмитра, таке рішення було б правильним і своєчасним: далі терпіти на заводі присутність Хапова небезпечно. Всі без винятку робітники знали, що Хапов регулярно відвідує гестапо в місті, і давно збиралися порахуватися з ним.
Хапов ішов попереду, важко дихаючи: він був людиною літньою – страждав від задишшя.
«Негідник! – думав Повелко. – Знав би він, хто за ним слідом іде, напевно не йшов би так спокійно…»
Сивко чекав біля хати, сидячи на порозі, і запросив обох зайти. Повелко зупинився біля дверей і пропустив у хату Хапова. Він чекав команди і був дуже розчарований, коли Сивко почастував виконроба сигаретою і закурив сам. Обидва мирно сіли за стіл. Повітря в кімнаті вже очистилося від тютюнового диму, полум'я свічки горіло яскраво.