Таємні стежки

Брянцев Георгий Михайлович

Дружина Зорга сіла за піаніно і бурхливо заграла вальс із «Фауста».

Через кілька хвилин зайшов Зорг, дуже схвильований, і сказав друзям, що занять не буде.

Ожогін і Грязнов, не розпитуючи, відкланялися і вийшли.

– Щось трапилось, – сказав по дорозі додому Микита Родіонович.

– Так, і незвичайне, – погодився Андрій.

Дома друзі заговорили про зошит Кібіца.

З поміток Кібіца виходило, що він вважає винуватцем неминучої поразки Німеччини теперішніх її керівників, які завели Німеччину у безвихідь.

– Цей зошит нам пригодиться, –

сказав Микита Родіонович. – Ми його використаємо проти нього.

– Яким чином?

– Відразу сказати важко. Треба добре і не поспішаючи все обміркувати.

Опівдні в парадні двері хтось постукав. Микита Родіонович вийшов відчинити двері і побачив Варвару Карпівну.

– Ви здивовані моїм приходом? – спитала Тряскіна.

– Здивований.

– У вас, звичайно, буде тисяча запитань, як і що трапилось?

– Мабуть, ні.

– Чому? – трохи розчаровано промовила Тряскіна і сіла на диван.

– Тому, що я знаю все: батько відвідував вас, ви розповідали йому, він – сусідам, а ті – нам.

Микита Родіонович допитливо розглядав Тряскіну. В її поведінці, як йому здавалось, з'явилось щось нове: вона стала спокійнішою, схудла, зник зухвалий вираз очей.

– Знати б тільки, випадково в мене куля потрапила чи ні, – примруживши очі, промовила Варвара Карпівна.

– А навіщо це знати? Ну, припустімо, вам скажуть, що не випадково, що ви робитимете? – спитав, ледве помітно посміхнувшись, Ожогін.

– Що?

– Так.

– Від усієї душі подякую… Якби куля обійшла мене, тюрми мені не минути б. Хто повірив би в те, що я тут не замішана!

– Той, хто стріляв у Роде, не мав жодного наміру нанести вам хоча б подряпину, – запевнив Микита Родіонович. І, бажаючи змінити тему розмови, задав нове питання – що Тряскіна збирається робити далі.

Варвара Карпівна вже думала над цим і поділилася своїми думками. Вона вважала неможливим у даний момент сидіти дома без діла, тим більше, що Гунке, який відвідав її в лікарні, сказав, що чекає її в гестапо. Тряскіна знала також, що на її місце ніхто ще не прийнятий.

Ожогін теж вважав, що рвати відносини з гестапо зараз невигідно, але промовчав.

– Я згодна почекати, – сказала Варвара Карпівна. – Але в мене так багато неясностей, в голові – сумбур…

– Тобто?..

Тряскіна нахмурила чоло, зробила над собою зусилля, наче щось пригадуючи, і заговорила раптом швидко, гаряче:

– Як нам удасться реабілітувати себе, виправдатись перед радянською владою? Ми знищили Роде. Ви жертвували собою, а я прийняла кулю. Але хто ж повірить, що вбили, наприклад, ви, а вбивству сприяла я? Подібне може заявити будь-хто, тим більше, що винуватець не знайдений. Чим же ми доведемо те, що зробили?

– На це питання я вам уже відповідав, – спокійно промовив Ожогін. – Покладіться цілком на мене.

– Добре, – зітхнула Тряскіна, – я згодна, але мене хвилює й інше: чи досить того, що ми зробили, для спокутування нашої провини?

– Ні, мабуть, недосить. Точніше, дуже мало.

Тряскіна притулила голову до стіни і замислилась.

– Так, – промовила вона тихо, – але що я можу ще зробити?

– А

от про це давайте подумаємо разом.

XXVII

Прийшов яскравий травень, з ніжною зеленню дерев, з ароматом квітучої черемухи, з солов'їними співами на світанку, дзвоном різноголосих пташок. Перестала парувати земля, просохла, прогрілася, вкрилася яскраво-зеленим килимом.

Усі чекали дощу, але його не було. Бездощовим був майже весь квітень. Без дощів почався і травень.

Сьогодні зранку на горизонті з'явилися темні хмарки, загуркотіли перші удари далекого грому, війнуло свіжістю, але дощ так і не пішов.

– Погана справа: посуха буде з весни, – сказав Кривов'яз, уважно розглядаючи чисте небо. – Ось дивись. – Він зірвав струнку кульбабу, яка ледь виділялася над зеленою травою лісової галявинки, і подав її начальнику розвідки Костіну. – Вона в цю пору повинна бути вдвоє більшою, а не таким карапузом…

Начальник розвідки подивився крізь окуляри на подану йому квітку, але нічого не сказав.

Кривов'яз і Костін обійшли маленьке озеро, його дзеркальна поверхня відсвічувала перламутром. Над водою літали комахи. Лякливі бекаси, побачивши людей, спурхнули і зникли на другому березі.

– І озеро недовго проживе без дощу, – сказав Кривов'яз, – висохне…

Костіна дивували слова командира. Чому його турбують відсутність дощу, доля нікому не потрібного лісового озера, всі ці кульбаби, комахи і бекаси? Зараз не до цього. Наступила третя партизанська весна, і чим сухіша вона, чим менше води та вологи в лісі, тим краше для партизанів, тим рухливіші і боєздатніші вони будуть. Причому тут ця весняна лірика?..

Під низькорослою, але розлогою сосною на розісланій плащ-палатці спав Сашурка.

– Повернувся, – тихо сказав командир бригади, побачивши свого ординарця. – Ну, нехай подрімає ще трохи, поговорити встигнемо.

Кривов'яз сів на траву, дістав свою люльку і кисет. Поруч сів начальник розвідки. Набивши люльку махоркою, Інокентій Степанович передав кисет Костіну. Той взяв його, але не закурив: натщесерце курити не хотілося.

Прив'язаний до берези кінь жадібно щипав траву. На ногах і на грудях у нього підсихало клоччя жовтувато-білої піни. Видно, поспішав хлопець. Інокентій Степанович затримав погляд на сонному ординарці, йому і жаль було будити стомленого Сашурку, і в той же час нетерпілося дізнатися про новини. Кривов'яз обережно торкнув Сашурку за плече, і той миттю схопився, протираючи очі.

– Ну? – коротко кинув Інокентій Степанович.

Сашурка розповів про другу зустріч з Повелком. Сто російських військовополонених виведуть вранці у вівторок з міського табору з таким розрахунком, щоб опівдні пригнати на завод. Конвоюватимуть двадцять автоматників. Зустріти колону треба в шести кілометрах від І а воду.

Кривов'яз вислухав Сашурку мовчки. Коли той закінчив, Інокентій Степанович встав і поправив кобуру з пістолетом.

– Що ж, треба зустріти… Як ти гадаєш, встигнемо підготуватись? – звернувся він до Костіна.