Таємні стежки
Шрифт:
Пронизливо, надривно завила сирена. Їй відповіли зенітки. Кібіц зблід і тремтячими руками поклав деталь на стіл. До кімнати вбіг черговий солдат.
– Тривога!.. – крикнув він схвильовано. – Сідайте в машини!..
– Зараз… – сказав Кібіц, коли солдат уже зник, і швидко натягнув на себе плащ. – Ходім, тут небезпечно залишатись.
Ожогін і Грязнов мовчки рушили за Кібіцем.
У відчинені навстіж ворота вискочила машина Юргенса. Малолітражка, в яку сіли Ожогін, Грязнов і Кібіц, помчала за нею. Шофер гнав
Кібіц бурчав на шофера, забороняв йому запалювати світло, але той не звертав уваги або не чув, За міським парком, на шосе, де машини бігли одна за одною, він знову ввімкнув фари. Кібіц не витримав.
– Мерзотник! – крикнув він. – Гаси!
Шофер збавив газ і різко загальмував. Ожогін і Грязнов ударилися об спинку переднього сидіння. Оскаженіло відстрілювалися зенітки, з північного сходу наростав рокіт літаків.
Шофер виліз з машини і грюкнув дверцятами.
– Якщо у вас добрі очі, то їдьте самі, – в'їдливо сказав він і зник у темряві.
Кібіц завмер від люті і лише через кілька секунд, засовавшись на місці, крикнув.
– Вернись!
Ніхто не відгукнувся. Величезні спалахи освітили небо – на ворожий аеродром упали перші бомби.
– Який жах, який жах! – шепотів схвильований Кібіц.
– Заспокойтесь, пане Кібіц, – холоднокровно промовив Микита Родіонович і перейшов на місце шофера.
Машина рушила.
На шосе, при об'їзді, Ожогін увімкнув фари і їхав з світлом, поки об'їзд не залишився ззаду.
На цей раз Кібіц не сказав жодного слова, але Грязнов, який сидів ззаду, бачив, як він тремтів, наче в лихоманці. В кількох кілометрах від міста Кібіц наказав зупинитись і виліз з машини. Відійшовши на кілька кроків убік, він ліг на суху траву і затулив обличчя руками.
Під'їхали ще дві машини. Стало чути приглушену розмову по-німецькому. Хтось висловлював побоювання, що місто може впасти найближчими днями. Ніхто не заперечив. Той самий голос називав прізвища німецьких генералів – одних хвалив, інших лаяв. Часто згадував Гудеріана, який, на його думку, тільки й зміг би стримати натиск росіян. Потім голоси замовкли. Всі стежили за бомбардуванням. Нальоту зазнав тільки аеродром, куди позавчора прибуло з'єднання винищувальної авіації.
Місто було поза небезпекою, і залишати його не було ніяких підстав.
– Росіян хтось орієнтує по радіо, – почувся голос. – З повітря винищувачів не видно, там підземні ангари.
– Це цілком можливо, – погодився інший. – Місто відходити…
Вибухи припинилися, а через кілька хвилин почав затихати і рокіт літаків. Наступила тиша. Лише високе полум'я, що піднімалося з аеродрому – очевидно, горів бензосклад, – свідчило про бомбардування.
Переконавшись, що небезпека минула, гітлерівці почали сідати в машини.
Несподівано з боку вокзалу пролунали, з невеликими
– А це що таке? – спитав один із німців.
– Напевно, бомби уповільненої дії, – догадувався інший.
Однак, коли піднялося полум'я, стало ясно, що вибухи сталися не на вокзалі, а ближче до центральних вулиць.
Потім пролунав ще один вибух; він був удвоє сильніший від попередніх.
– Здається, бомби уповільненої дії тут ні при чому, – знову сказав хтось. – Чи не десант?
Ніхто не відповів. Як і раніше, було чути безладні одиночні постріли і короткі черги автоматів.
Додому Ожогін і Грязнов потрапили на світанку. Неодноразові спроби пробитися у місто вночі виявилися марними: вулиці були оточені гестапівцями і есесівцями. Ніякі перепустки не мали сили. Кібіц, який поскандалив з унтер-офіцером і назвав себе співробітником Юргенса, дістав у відповідь образу:
– Сиди, щур, поки цілий!
Розлючений Кібіц наказав Ожогіну рушати.
Унтер-офіцер відскочив убік, але в ту ж мить услід пролунали дві черги з автомата, і машина зі скрипом осіла. Кулі зрешетили задні покришки і камери.
– Для тебе їло, закону немає? – Унтер-офіцер, який підбіг, вибухнув лайкою. – Гей, сюди! – озирнувшись, покликав він когось.
Підбігла група озброєних солдатів.
– Відведи машину з дороги он туди… – показав рукою унтер-офіцер.
Ожогін намагався пояснити, що на спущених балонах їхати не можна.
– Вилазьте! Швидко вилазьте! – наказав унтер-офіцер.
Ледве Кібіц і друзі вийшли з машини, як пролунав категоричний наказ:
– Туди її… до бісової матері…
Солдати, як здалося Микиті Родіоновичу, з неприхованим задоволенням схопилися за маленьку малолітражку, перевернули її кілька разів і звалили в кювет.
– Що робиться! – тільки й зміг прошепотіти пригнічений Кібіц.
– Ходімо пішки, – запропонував йому Ожогін.
– Не пустять.
– Тут не пустять, – пройдемо в іншому місці, – втрутився в розмову Грязнов, який до цього мовчав.
Кібіц погодився. Вони пройшли назад і звернули в перший, що трапився, провулок.
Попереду почулися гуркіт і брязкіт: у місто йшли танки. Біля двох десятків машин з витягнутими гарматними стволами промчалися на великій швидкості, піднявши густу хмару пилюки.
У провулку теж стояв автоматник. Він пропустив Ожогіна, Грязнова і Кібіца мимо себе, але попередив, що далі теж стоїть патруль.
– Тоді й іти нема чого, – розчаровано сказав Кібіц.
– Нічого, ідіть. – І автоматник шепнув на вухо пароль.
На запитання Грязнова, що трапилося в місті і чим викликана тривога, німець розповів, що під час бомбардування аеродрому партизани підірвали водокачку на станції, казарму, де розміщався батальйон есесівців, вчинили наліт на комендатуру і підпалили її.