Таємні стежки
Шрифт:
– Питання складне, – сказав Ожогін. – Якщо Юргенс так робить, значить існує якийсь план, нам з тобою невідомий.
– Навіщо ж нам їхати? – продовжував допитуватись Андрій.
Микита Родіонович замислився. Відповісти певно він не міг. Їхати до Німеччини означає відірватися від своїх, втратити зв'язок. Навіщо там будуть потрібні Ожогін і Грязнов, коли гітлерівська Німеччина неминуче буде розгромлена?.. Якщо відмовитись від поїздки, тоді треба вживати термінових заходів – сховатися від Юргенса в місті. Якщо ж вирішити позитивно,
Микита Родіонович почав одягатись.
– Куди? – здивовано спитав Андрій.
– До Ізволіна. Треба порадитись… Спробую побачити «Грізного».
Микита Родіонович вийшов, але через хвилину повернувся і попросив Андрія йти за ним на відстані: хоч у фашистів паніка, але обережність не завадить, особливо при візиті до «Грізного»..
Біля будинку Ізволіна стояла німецька, на високих колесах, підвода, навантажена сяк-так зв'язаними вузлами, ящиками, чемоданами. Тряскін і його дружина тягнули на неї старе домашнє манаття.
Самому Тряскіну це заняття, видно, було не до душі.
– Ну, все, чи що? – раз у раз питав він дружину.
– Твоє діло – класти, а не розмовляти! – Мотрона Силантіївна спересердя сунула чоловікові в руки велику банку з-під варення. – Поклади, та так, щоб не розбилася.
Важко зітхнувши, Тряскін почав виконувати і це розпорядження дружини.
Тряскін зрадів зустрічі з Ожогіним і, скориставшись з того, що Мотрона Силантіївна пішла в дім, почав відводити душу:
– Ховатися треба, поки не пізно… Управські вже всі розповзлися, наче воші з покійника. – Він злодійкувато озирнувся. – А ви куди ж?
– На село думаємо податись, тут небезпечно. Кожний дивиться скоса – так і чекаєш, що от-от з-за рогу уколошкають.
– Думаєте, на селі безпечніше?
– Все ж трохи тихше…
У дверях показалася Мотрона Силантіївна з периною. Не поздоровкавшись з Ожогіним, вона гримнула на чоловіка:
– Досить баляси точити! Укладай!
Тряскін знову заметушився біля підводи. Микита Родіонович пройшов у квартиру Ізволіна,
Денис Макарович схвильовано вислухав Ожогіна.
– От новина! Як же так? А я все інакше уявляв собі, – скрушно хитаючи головою, сказав старий: – прийдуть наші, зберемося всі разом, наче одна сім'я… І ось на тобі… Німеччина – не рідна сторона, там ви можете пропасти легше від голки, там ні допомогти, ні порадити нікому.
– Пропасти не пропадемо, як-небудь протримаємось, – сумно відповів Ожогін і попросив зв'язати його з «Грізним».
– Так, це вірно. – Ізволін посміхнувся, встав і потягнувся до вішалки за кепкою. – Ти от що: посидь тут, а я піду. Чекай… Або ні, іди додому, а я повідомлю сам. Може, попрощатись доведеться… Адже розлучимось не на один день.
Ожогін і Денис Макарович вийшли разом. Підвода Тряскіних уже від'їхала. Біля воріт валялися сковорода і розбита банка з-під варення.
Ізволін завернув за ріг і швидко пішов вузеньким провулком.
– Ну,
Ожогін зітхнув:
– Поки що нічого.
– Як нічого?
– Денис Макарович спробує побачити «Грізного».
Микита Родіонович розумів стан друга. Зараз, коли підходили до міста рідні радянські війська, коли наближався час радісної зустрічі, сама думка про поїздку до Німеччини викликала протест.
Андрій сів на стілець і почав розпаковувати майже укладений чемодан.
– Ти що? – здивувався Микита Родіонович.
– Не їдемо, – рішуче відповів Андрій. – «Грізний», безперечно, запропонує залишитись. Який глузд у цій поїздці?
Андрій виймав з чемодана речі і розкладав їх на столі.
– Даремно ти це робиш, – сказав Микита Родіонович. – Може зайти хто-небудь від Юргенса або він сам. Побачивши, що ми не збираємось, кожний зробить небезпечний для нас висновок.
Андрій погодився:
– Так, мабуть, вірно… Про людське око треба укласти речі.
Микита Родіонович пояснив, що при будь-якому становищі вони повинні бути готові до від'їзду, тільки куди – поки що невідомо.
Друзі знову взялися за укладання речей. О четвертій годині все було запаковано і зав'язано.
Обідали мовчки, весь час прислухаючись до кроків на вулиці.
Годинник пробив п'яту, потім шосту… Денис Макарович не з'являвся. Андрій не відходив од вікна.
– Що таке? – вже багато разів перепитував він. – Чому не йде Ізволін?
Микита Родіонович курив цигарку за цигаркою.
Нарешті Ізволін з'явився. Він зайшов похмурий, розгублений. Друзі з тривогою дивилися, як він, знявши кепку, поволі прилаштовує її на спинку стільця і витирає піт з обличчя.
– Ну, дорогі хлоп'ята, попрощаємось! – сказав Денис Макарович тремтячим голосом і зробив крок до застиглого від здивування Андрія. – Їхати треба.
– Хто сказав? – сухо спитав Грязнов.
– «Грізний» і Велика земля, – відповів Ізволін, взявши Андрія за руку. – Вашій поїздці надають великого значення.
Андрій відвернувся і пішов до вікна. Денис Макарович похитав головою:
– Знаю, Андрійку, що важко; але нічого не поробиш… Обов'язок вище серця… треба їхати.
Ізволін сів на диван поруч з Ожогіним:
– Іди до «Грізного», він тебе чекає. Сам знайдеш дорогу?
– Знайду.
– А тепер попрощаємось… Бажаю щастя… – Старий встав з дивана, обняв Микиту Родіоновича і міцно його поцілував.
Потім підійшов до Андрія.
Андрій схилив голову, плечі його здригнулися, і він майже впав на груди Ізволіну.
– Кріпись, синку… Все буде гаразд… Найважче вже позаду…
Дотримуючись заходів обережності, Микита Родіонович потрапив, нарешті, в будинок «Грізного».
«Грізний» зустрів його біля дверей сам і, взявши під руку, провів у квартиру. Ні дружини, ні дочки не було.