Таємні стежки
Шрифт:
– Що це таке? – розгублено промовив юнак, ще не розуміючи, де він і що відбувається. Перед ним навпочіпки сидів чоловік.
Алім блискавично вихопив з кишені пістолет. Але чоловік не ворухнувся. Він продовжував сидіти і дивитися на Аліма поверх окулярів. Старече, старанно виголене обличчя було всіяне дрібними зморшками. Очі дивилися привітно, дружелюбно. Алім опустив пістолет. Цей чоловік у чудернацькому солом'яному капелюсі, в приношеному, але охайному костюмі, озброєний тільки заступом, нічим не загрожував Аліму.
Юнак і старий мовчки розглядали
Мовчанку порушив старий. Він підвівся і промовив щось німецькою мовою.
Алім промовчав.
Старий посміхнувся і раптом спитав чистою російською мовою:
– Росіянин?
Алім машинально кивнув головою.
– Радянський?
– Так. Узбек.
– Льотчик.
Алім не відповів – комбінезон і шолом видавали його спеціальність.
Старий поцікавився:
– А як сюди потрапив?
Алім показав рукою на небо.
– Так, так… – посміхнувся старий. – Значить, з літака?
– Так.
– Подорож цікава…
– Нічого цікавого де бачу, – похмуро промовив Алім.
В глибині душі він був радий, що зустрів цього старого, а не фашистського солдата.
– А ви звідки знаєте російську мову? – задав він нарешті перше питання.
Незнайомий поправив окуляри і засміявся тихо, майже беззвучно, показуючи рівні білі зуби.
– Спочатку сховайте свій пістолет, молодий чоловіче, – він зовсім не потрібний при нашому знайомстві. Гість повинен бути завжди ввічливим. Сховайте. Не бійтесь.
Алім слухняно сунув пістолет у кишеню, поставивши його спочатку на запобіжник, і продовжував розглядати старого.
– Ви питаєте, звідки я знаю російську мову? Хіба серед нас, німців, не може бути людей, які добре знають Росію?
– А де ж ви вивчали Росію?
В його серці почало рости почуття неприязні.
– По книгах. Мій син дуже любив ваші радянські книги. Читав і я…
– Де ми перебуваємо? – раптом спитав Алім.
– В лісі, а точніше – в лісі, який належить панові фон Гутнеру, в двох кілометрах від його маєтку і стількох же кілометрах від міста. Ви хочете потрапити в місто?
Ні, Алім не ставив перед собою такої мети. Він заперечливо похитав головою.
– І правильно, – сказав старий. – Не раджу.
Він уважно, навіть з відтінком суму, як здалося Алімові, подивився на нього.
– Ви курите? – поцікавився незнайомий.
– Коли є…
– Ну, куріть, – старий простягнув Аліму пачку сигарет.
Закурили. Ризаматов з насолодою затягнувся.
– Значить, ви узбек?
– Так.
– І так добре розмовляєте російською мовою?
– Тепер мало узбеків, які не говорять по-російськи…
«Чи не хитрує старий? Приваблює до себе, а сам думає, як би краще відпровадити мене куди-слід».
– Ось що, молодий чоловіче, – задумливо промовив незнайомий. – Перше, що треба зробити, – це піти звідси. Якщо тут ішов я, то можуть іти й інші, а ви, я відчуваю, не схильні розширювати коло знайомих. Ходім! – Він поклав заступ на плече і попрямував углиб соснового
Ризаматов на мить завагався, а потім рушив за ним.
Лісок густішав, почалися горби, порослі довкола ялинами, потім дорога пішла похило.
Старий ішов швидко, дрібними, квапливими кроками.
«Мисливець, напевно, – думав Алім, ледве встигаючи за своїм новим знайомим. – Не менше шістдесяти, а біжить легко, як джейран»[3].
Старий, видно, добре знав ліс. Не оглядаючись, він упевнено йшов уперед, обминаючи зарості ялівцю й чорниці, пересікаючи узлісся. За світлою, залитою ранковим сонцем галявиною почався глибокий яр, що заріс ялинками і папороттю. На дні яру било прозоре джерело.
– Отут і розташовуйтесь, – зупинившись, сказав старий. – Сюди рідко хто заходить, крім любителів природи. А їх зараз не так уже й багато. Тут можна й сховатись. – Він поліз у свою дорожну торбину, вийняв кофейного кольору батончик, мало схожий на хліб, шматочок сиру і подав усе це Аліму: – Беріть… А води тут багато. Чекайте на мене. Я йшов на город, вірніше – на своє картопляне поле, і натрапив на вас… Можливо, на ваше щастя. Чекайте… А підете – нарікайте на себе. Про решту я подумаю. Щасливо влаштуватись! – Він трохи підняв капелюх, вклонився, швидко вийшов з яру і зник серед дерев.
Алім залишився сам і зразу ж узявся за їжу. Він розділив хліб і сир на дві рівні частини і знищив одну половину. Величезне задоволення дістав від джерельної води: пив її, не відриваючись, великими ковтками. І тільки утоливши голод і спрагу, задумався. Як розцінити все, що з ним трапилось? Який щасливий випадок звів його з цим маленьким енергійним дідусем? Якщо він не фашист, то Аліму повезло.
Але чи можна розраховувати на дружбу старого?
Алім намацав у кишені пістолет, наче бажаючи перевірити свою готовність до боротьби.
Старий прийшов надвечір. У нього в руках був той самий заступ, за плечима – невеликий мішок.
– Ось і я. Ви, напевно, чекали мене не самого, а з ким-небудь? – спитав він, посміхаючись і допитливо дивлячись в очі Алімові. – Ану, скажіть правду?
Алім зніяковів. Чому не сказати правди, коли новий знайомий догадується про неї? І Алім розповів, що він і вірив, і не вірив, чекаючи і доброго, і поганого.
– Нічого дивного немає. Все можна подумати у вашому становищі. Але я спробую довести вам, юначе, що в Німеччині ще не перевелися справжні люди. Роздягайтесь.
Старик вийняв з мішка коричневий костюм, чорні черевики і кепі.
– Це речі мого покійного сина, – з сумом промовив він, – мого первенця… Він був на зріст такий, як і ви, і такий же стрункий, але тільки ширший за вас у плечах. Трохи ширший, і блондин. Роздягайтесь і одягайтесь, – закінчив він.
Алім зняв комбінезон, чоботи, гімнастьорку, штани і надів, цивільний костюм.
Старий примусив Аліма кілька разів повернутись, застебнути і знову розстебнути піджак.
– А тепер давайте трохи почекаємо. Нехай потемніє, – задоволений оглядом нарешті промовив він.