Таємні стежки
Шрифт:
– І холодно, і голодно, – сказав сумно Вагнер.
– А картопля, що ж, не вродила? – поцікавився Микита Родіонович.
Він знав, що Вагнер і Алім приділяли велику увагу обробітку картопляного поля.
Вагнер безнадійно махнув рукою:
– Прийшли ми якось уранці на поле, а на ньому порожньо: все викопали, до останньої картоплинки. Кажуть, що це зробили військові частини, які проходили мимо…
Доводилось лягати спати голодними. Холодний будинок здавався непривітним, незатишним.
– Нічого, одну ніч переночуємо,
– Безумовно, – погодився Андрій. – Не в його інтересах псувати нам настрій в останні дні.
Спати вирішили в одній кімнаті. Знесли туди матраци, ковдри, подушки, верхній одяг.
Гуго теж лишився ночувати. У нього вийшло якесь непорозуміння з квартирною хазяйкою, і він уже другу добу не повертався додому.
– Що ж ти думаєш робити далі? – звернувся, до нього Вагнер.
Абіх спробував відбутися жартом:
– Думати в Німеччині заборонено. За всіх думає фюрер.
Усі, крім Вагнера, розсміялися.
– Я питаю серйозно, Гуго, а ти жартуєш, – з докором сказав він Абіху.
Той промовчав.
– Що у вас трапилось? – поцікавився Микита Родіонович.
Виявилось, що Гуго став безробітним. Після того, як згоріла лабораторія, його кілька разів допитували, але оскільки доказів ніяких не було, залишили в спокої. Лабораторію перевели в інше місто, а старий штат працівників звільнили. Знайти нову роботу було майже неможливо.
– Доведеться перечекати цей тяжкий час, – сказав Ожогін. – Швидко все зміниться, і роботи у вас буде скільки завгодно.
– Правильно, – схвалив Вагнер. – Живи поки що у нас.
– Гаразд, – коротко відповів Абіх. Більше до цієї теми не поверталися.
Друзі спитали, чи не цікавився ними хтось із людей Юргенса. Ні, за час їх відсутності ніхто про них не питав і ніхто до них не приходив.
– А як ідуть справи? Як живе Фель? – спитав Ожогін
Бойові справи розгорталися, і старому Вагнеру було про що розповісти.
Кількість підпільників зросла. Залучено кілька нових робітників-залізничників і навіть лікар військового госпіталю – старий знайомий Вагнера.
Протягом двох тижнів не працювала міська телефонна станція, три дні на центральному радіовузлі мовчали репродуктори, згорів отеплений гараж комендатури, вибухнули дві заправні бензоколонки; дві гранати, вдало кинуті вночі з автомашини в будинок військового коменданта, знищили шість чоловік. Майже щоденно випускалися листівки.
– У нас з'явився чудовий товариш! – радісно промовив Абіх. – Ім'я його Адольф Густ. Він двічі дезертирував з есесівських частин. Перший раз невдало: його спіймали, послали на передову, звідки з двома порціями свинцю він потрапив у госпіталь. Удруге втік уже з госпіталю. А зараз його переховує у себе член організації, лікар, про якого говорив Альфред Августович. Я вам про нього розповім один випадок…
Проте розповісти не вдалося:
Усі замовкли, однак продовжували нерухомо лежати. Дзвінок повторився. Нікому не хотілося не тільки вставати, але й рухатись, щоб не втратити ледве зібране тепло. Дзвінок знову порушив тишу.
– Хто б це міг бути? – здивовано промовив Вагнер і, нехотя підвівшись, вийшов з кімнати.
А дзвінок деренчав майже безперервно.
Потім у залі почувся тупіт, виразний звук поцілунку і гучний голос:
– Дядечку, дорогий! Який я радий!..
– Племінник з'явився, – тихо сказав Алім, штовхнувши ліктем у бік Андрія, який лежав поруч.
– Він, – підтвердив Гуго. – Я його голос серед тисячі інших пізнаю.
– Ви знайомі з ним? – спитав Микита Родіонович.
– На жаль, так.
Відчинилися двері. Старий ввімкнув світло, і за його спиною показалася довга, ніби навмисне кимсь витягнута і вузька фізіономія. Рудольф Вагнер був в офіцерській шинелі з хутряним коміром без відзнак, хутряній шапці і фетрових чоботях, обтягнутих жовтою шкірою.
– Що тут у тебе діється, мій дорогий дядечку? – запитав Рудольф, не без здивування розглядаючи тих, що лежали на підлозі.
– Усі свої… усі свої, – заспокоїв його старий.
– Ба! Та сюди й Гуго затесався! – вигукнув племінник. – А цих не знаю…
– Це наші квартиранти, – відрекомендував Ожогіна і Грязнова Вагнер.
– Але чого всі вкупі?
– Холодно у нас, палива немає. Тому і разом, – відповів старий.
В руках у Рудольфа був маленький чемодан. Сівши на стілець, він поставив чемодан між ногами.
– Як же бути? Я в такому холоді спати не збираюся… прошу не ображатись. Мені не зрозуміло, як ти живеш у подібній обстановці. Невже не можна знайти палива?
Альфред Августович знизав плечима.
– Дістати паливо тепер нелегко, – сказав Абіх.
– Дурниці! – процідив крізь зуби Рудольф і, взявши в руку чемодан, підвівся. – Проведи мене, дядечку. Я прийду завтра, коли в будинку буде вже тепло. – І, ні з ким не попрощавшись, вийшов.
XI
– Я задоволений, що все кінчилось благополучно, – сказав Долінгер, вислухавши доповідь Ожогіна і Грязнова. – Зараз зв'яжуся з паном Юргенсом. Прошу хвилину почекати.
Він залишив друзів і вийшов у другу кімнату.
– Я так і думав. Пан Юргенс викликає вас зараз же до себе, – повернувшись, сказав він.
Микита Родіонович подивився на годинник: стрілка підходила до десятої години.
– Вас бентежить час?
– Ні. Я підраховую, скільки ще годин нам доведеться ходити з порожнім шлунком, – грубувато відповів Ожогін.
Долінгер здивовано подивився на нього.
– Не розумію. Поясніть.
– Пояснювати особливо нема чого. Протягом двох днів у нас, крім кипятку, нічого в роті не було.