Таємні стежки
Шрифт:
Господар готелю, ще не розуміючи, куди хилиться розмова, з цікавістю подивився на аркушик. Він прочитав знайомі прізвища, і раптом здогад обпік його мозок. Звідки цей список? Хто міг сказати їм прізвища осіб, за якими він стежив за дорученням гестапо? Моллер здригнувся і, випустивши аркушик на стіл, здивовано подивився на Грязнова.
– Кого ще можна занести до цього списку? – спитав Андрій.
– Я нічого не розумію, – пробелькотів Моллер, – намагаючись посміхнутися.
Грязнов
– А вам це навіщо? – сухо, не без злості, спитав гестапівець.
– Коли запитуємо, значить треба.
Моллер перевів погляд на Аліма і, зустрівшись з його очима, відчув небезпеку. Він зробив рух, намагаючись встати, але третій, невідомий йому співбесідник грубо кинув:
– Сиди на місці, паскуда!
В очах Моллера на мить спалахнуло почуття страху. Розстебнувши комір пальта, він спитав:
– Що вам треба від мене?
– Я вже сказав, – відповів Андрій. – Кого ви ще видали гестапо?
Моллер мовчав, спохмурнівши і прикусивши нижню губу.
Грязнов вийняв пістолет. Гестапівець рвонувся з місця, вдарився об стіну барака і, затуливши обличчя руками, застиг.
– Я буду рахувати до десяти, – сказав Андрій. – За цей час ви повинні назвати прізвища своїх жертв, а ми їх запишемо. Не захочете згадати – ваша справа.
Моллер відкрив обличчя і побачив, що в Аліма теж з'явився пістолет.
– Починаємо, – промовив Андрій. – Один… два… три… чотири…
Коли він дійшов до п'яти, Моллер неслухняним язиком промовив:
– Глезер.
Андрій заніс прізвище до списку.
– Хто такий Глезер?
Моллер розповів, що Глезер – вагоновод трамвая, який співчував комуністам, арештований на початку сорок третього року.
– Далі! – вимагав Андрій.
– Мейєр… Роберт Мейєр…
Пауль пішов до виходу з барака.
У вікно було видно, як він зайшов у сторожку, вийшов звідти з малокаліберною гвинтівкою і, спокійно димлячи сигаретою, пішов до воріт.
Грязнов, сховавши пістолет у кишеню, записував усе нові й нові прізвища, які називав Моллер, їх набралося вже вісім, коли провокатор замовк.
– Усе? – спитав Андрій.
– Все. Більше не було.
– Вистачить і цього. Тепер напишіть отут, внизу, що всі перелічені вище особи видані вами в руки гестапо, і підпишіться.
Зрадник став рачки, його била лихоманка.
– Рахую до десяти. Один… два… три… чотири… п'ять… шість… сім… – почав Андрій.
Моллер взяв тремтячою рукою олівець і підписався.
– От і добре! – сказав Грязнов, кладучи папірець у кишеню.
– Свій вирок ви підписали. Тепер ми потурбуємося, щоб цей страшний список більше не зростав.
Моллер зіщулився. Зараз він був подібний до маленького, приреченого на загибель
Забувши про пістолет, рукоятку якого він машинально стискав у руці, Алім кинувся слідом за гестапівцем. Моллер з невластивою для його років швидкістю добіг до кип'ятильника, видерся на нього, скинув, з себе пальто і вискочив у розбите вікно.
Пролунав запізнілий постріл.
– Утече, негідник, – крикнув Алім і швидко вискочив на кип'ятильник.
Андрій побіг по бараку до виходу, щоб перерізати Моллеру шлях.
І Алім, який вибрався на дах, і Андрій добре бачили, як Моллер біг, розмахуючи руками, але не до воріт, а до пролому у дощаній огорожі, до якого було значно ближче.
«Втече! – майнула тривожна думка в голові Грязнова. – Залишилося метрів з тридцять, не більше». В цей час пролунав ледве чутний звук, схожий на тріск зламаної дерев'яної палички. Моллер упав обличчям униз, а з-за ближнього навісу вийшов Пауль Рот.
Пролунав ще один постріл.
– Готовий, гестапівський недоносок… А ви теж молодці, хлопці! – сказав Пауль. – Ледве не проґавили цю нікчему. – І він похитав головою.
XIV
Наприкінці лютого Долінгер передав Ожогіну наказ Юргенса здати радіостанцію. Без радіостанції зв'язок із Великою землею повинен був припинитись, і друзі вирішили затягнути здачу під приводом ще недостатнього опанування деяких деталей. Микита Родіонович звернувся до Долінгера. Той знизав плечима: він не мав права відміняти наказ Юргенса.
– А якщо ми самі його попросимо?
– Навряд чи з цього що-небудь вийде, – відповів Долінгер. – Пан Юргенс не любить відміняти своїх наказів.
– Але ми рискнемо, – сказав Микита Родіонович і підійшов до телефону.
– Не раджу, – зупинив його Долінгер і поклав руку на телефонний апарат.
Він пояснив, що через кілька днів повинен залишити місто і зобов'язаний захопити з собою всю радіотехніку. Залишати її тут, не знаючи напевне, повернеться знову сюди чи ні, він не мав права.
– А як же ми? – спитав Микита Родіонович.
– Що вас турбує? – поцікавився Долінгер.
– Як і з ким ми будемо підтримувати зв'язок?
– Безпосередньо з паном Юргенсом. Сьогодні ввечері ви повинні бути у нього, а рацію прошу доставити мені завтра вранці.
… День був надзвичайно яскравий і сонячний. Він віщував близьку весну.
Ожогін і Грязнов вийшли на площу. Тут, як завжди, було людно й гамірно. Біля хлібного магазина юрмилися городяни. Двері ще були зачинені, незважаючи на те, що час торгівлі давно Настав.