Таємничий острів
Шрифт:
Схвильовані, вони швидко йшли до загону. Ніхто не сумнівався, що незабаром вони з’ясують таємницю, яка так довго не давала всім їм спокою, побачать свого великодушного й могутнього заступника, який їм стільки допомагав, довідаються, яким чином він спостерігав за ними, все на світі про них знав, чув їхні розмови у Гранітному Палаці й завжди опинявся там, де треба!..
Поринувши в свої думки, кожен і не помічав, як вони дедалі більше наддають ходи. Під густим склепінням крон стояла така темрява, що не виднілося навіть узбіччя шляху. Навколо – мертва тиша. Четвероногі й пернаті мешканці лісу, заціпенівши від передгрозової задухи, зачаїлися у лігвах і гніздах. У темряві відлунювали тільки кроки колоністів по твердій, мов кам’яній, землі.
За першу чверть години їхнє мовчання лише раз порушили слова Пенкрофа:
– Шкода, ми забули взяти ліхтаря…
На що почулося у відповідь від інженера:
– Ліхтаря візьмемо в загоні.
Сайрес Сміт і його друзі вийшли з Гранітного Палацу о дев’ятій годині дванадцять хвилин. У сорок п’ять хвилин на десяту вони пройшли три з п’яти миль між Гранітним Палацом і загоном.
Грозові сполохи на небі блискали все частіше, і щоразу чітко вимальовувалось чорним мереживом листя. Ті сполохи дедалі більше сліпили очі. Ось-ось мала початися гроза. Удалині глухо загримів грім. Повітря стало вкрай задушливим.
Колоністи йшли так швидко, ніби їх підштовхувала нездоланна сила.
О чверть на одинадцяту знову яскраво спалахнула блискавка, і зовсім поряд виник чорний частокіл загону. Не встигли друзі пройти в ворота, як у них над головами прокотився оглушливий грім. Колоністи перебігли через двір і зупинилися біля дверей хатини.
Можливо, таємничий незнайомець чекав на них у хижці, адже він міг послати телеграму тільки звідси. Проте у вікнах не світилося.
Інженер постукав у двері хижки.
Жодної відповіді.
Сайрес Сміт відчинив двері, й колоністи зайшли в кімнату.
Пенкроф висік вогонь, і за мить ліхтар освітив там усі кутки.
Ніде ані душі. Всі речі залишались недоторкані.
– Невже ми стали жертвами галюцинації? – пробурмотів Сайрес Сміт.
– Ні, це було неможливо. У телеграмі чітко сказано:
«Негайно йдіть до загону».
Вони підійшли до телеграфного стола з приймальним та передавальним апаратами, батареєю і ящиком, в якому вона стояла. Тут також усе залишалося на місці.
– Хто приходив до загону останнім? – запитав інженер.
– Я, пане Сміт, – відповів Айртон.
– Коли?
– Чотири дні тому.
– Гляньте, на столі записка! – крикнув Герберт. У записці по-англійському хтось написав:
«Ідіть уздовж нової лінії».
– У дорогу! – вигукнув Сайрес Сміт, зрозумівши, що телеграму надіслано не із загону для худоби, а з таємничого прихистку їхнього заступника, і що інший дріт, відведений від їхнього, зв’язує незнайомця із Гранітним Палацом.
Наб узяв запаленого ліхтаря, і всі вийшла з хижки.
Неподалік гроза аж шаленіла. Проміжки між спалахами блискавок і громом ставали все коротші. Відчувалося, що незабаром гроза накриє і гору Франкліна, й острів. Блискавки вихоплювали з темряви огорнену густою хмарою диму вершину з кратером вулкана.
У дворі загону для худоби нового дроту колоністи не знайшли, але, вийшовши за ворота, Сайрес Сміт побачив, коли знову блиснуло, що від ізолятора першого ж телеграфного стовпа опускається дріт.
– Ось він! – вигукнув інженер.
Дріт тягся по землі, але по всій довжині був загорнутий, як підводний кабель, в ізоляційну оболонку, а це забезпечувало добру передачу струму. Судячи з напрямку дроту, він ішов через ліс і південні відроги гори на захід острова.
– Тримайтесь кабеля! – крикнув Сайрес Сміт.
То освітлюючи дорогу ліхтарем, то вдивляючись у неї під час блискавок, колоністи швидко пішли уздовж дроту.
Грім гримів тепер так сильно й часто, що несила було розмовляти; а втім, тепер стало не до розмов: колоністи тільки думали, як швидше йти вперед.
Сайрес Сміт і його супутники піднялися на пагорб, що відокремлював долину із загоном для худоби від долини Водоспадної річки, спустилися його схилом і перейшли убрід цю річку в найвужчому місці. Дріт вився то по землі, то по нижніх гілках дерев і весь час служив для колоністів надійним провідником.
Інженерові чомусь здавалося, що таємниче житло незнайомця перебуває в глибині долини Водоспадної річки, але він помилився.
Довелося знову підніматися на схил південно-західного відрогу гори Франкліна, потім спускатися на кам’янисте плоскогір’я, що тяглося аж до химерного нагромадження базальтових скель. Час від часу то один, то другий колоніст нахилявся і, намацуючи рукою дріт, перевіряв напрямок. Проте ніхто вже не сумнівався – телеграфна лінія вела до моря. Напевне, там, у глибокій печері, серед невідомих скель і розташовувалось житло, яке вони шукали так довго, але марно.
Все небо аж палало. Ненастанно миготіли сліпучі блискавки, що били у вершину гори Франкліна, навіть у глибину кратера вулкана, огорненого густим димом. Часом здавалося, що гора вивергає полум’я.
Близько одинадцятої ночі колоністи дійшли до урвистого берега океану на заході острова. Здійнявся сильний вітер. П’ятьмастами футів нижче ревіли океанські хвилі, з гуркотом налітаючи на гострі скелі.
Сайрес Сміт вирахував, що зі своїми супутниками він одійшов від загону для худоби на півтори милі. Від цього місця дріт тягся вниз поміж скелями, пролягаючи крутим схилом вузького й звивистого бескиду.
Колоністи стали спускатися, кожної миті ризикуючи бути розчавленими або скинутими в море через обвал нестійких кам’яних брил, але, вже не володіючи собою, вони не думали про небезпеку. Таємниця притягувала їх, як магніт притягує залізо.
Не помічаючи смертельної загрози, вони спускалися крутосхилом, який і вдень був карколомним. Каміння осипалося під ногами колоністів, котилось їм услід і в спалахах блискавок мигтіло, мов метеорити. Сайрес Сміт ішов попереду. Айртон – позаду. Тут вони йшли вервечкою, там – рачкували, ще далі їм доводилось плазувати на животі або на спині, судомно чіпляючись за найменші виступи схилу; потім колоністи знову зводились на ноги і йшли далі.