Таємничий острів
Шрифт:
– Подивимось, – нарешті відповів Сміт. – Якщо нам не пощастить знайти щось схоже на трут…
– То й що тоді? – занепокоєно запитав моряк.
– Наробимо сірників.
– Хімічних?
– Так, хімічних!
– Не так усе це складно! – вигукнув журналіст, ляснувши моряка по плечу.
Той не вважав, що все дуже просто, але не заперечував. Усі гуртом вийшли з Комина. Знову встановилася гарна погода. Ясне сонце піднялося над обрієм, і його проміння відбивалося золотими зблисками на призматичних виступах гранітної кручі.
Окинувши швидким поглядом навколишній край, інженер сів на уламок скелі. Герберт запропонував йому кілька пригорщ скойок та водоростей і вибачливо сказав:
– Це все, що ми на сьогодні маємо, пане Сміт.
Охоче з’ївши пісний сніданок, він запив його кількома ковтками свіжої води, яку зачерпнули з річки великою мушлею.
Інженерові супутники мовчки дивились на нього. Зрештою, так-сяк поївши, Сайрес Сміт схрестив на грудях руки й сказав:
– Отож, друзі мої, ви й досі не знаєте, куди нас закинула доля: на острів чи на материк?
– Ні, пане Сміт, – відповів підліток.
– Гаразд, завтра дізнаємося, – кинув інженер. – А доти доведеться зачекати, нічого не вдієш.
– От тільки… – заїкнувся Пенкроф.
– Що, тільки?
– Вогню ж ми не маємо… – знову повів своєї моряк, котрого теж не покидала власна настирлива думка.
– Вогонь добудемо, Пенкрофе, – заспокоїв Сайрес Сміт. – Коли ви вчора несли мене сюди, я нібито помітив на заході високу гору, що панує над цим краєм…
– Так, ви не помилилися, – підтвердив Гедеон Спілет. – Та гора має бути досить високою…
– Атож, – мовив інженер. – Завтра піднімемося на її вершину і побачимо, острів це чи материк. А доти – повторюю – доведеться зачекати, нічого не вдієш.
– Я не згоден. Нам потрібен вогонь, – уперто повторив моряк.
– Та буде вам вогонь! – відказав Гедеон Спілет. – Трохи потерпіть, Пенкрофе!
Моряк промовисто зміряв поглядом Гедеона Спілета, ніби кажучи: «Якби це залежало від вас, то ми не скоро скуштували б смаженини!», – але промовчав.
Тим часом Сайрес Сміт не озвався жодним словом. Здавалося, найменше, що його турбує, це вогонь. Кілька хвилин він сидів, заглибившись у свої роздуми. А потім знову заговорив:
– Друзі мої, наше становище, може, й жалюгідне, але досить ясне: або ми опинилися на материку, й тоді принаймні після більш-менш важкого переходу доберемося до якогось населеного пункту, або ж аеростат викинув нас на острів, і тут можливе одне з двох: якщо острів заселений – спробуємо вийти зі скрути за допомогою його жителів, а якщо безлюдний – виплутаємося самі.
– Атож, усе дуже просто, так просто, що простіше й не придумаєш, – пробурчав Пенкроф.
– Гаразд, нехай це буде материк, хай острів, та, Сайресе, куди ж нас, на вашу думку, занесло тайфуном? – запитав Гедеон Спілет.
– Я не можу відповісти напевне, – сказав інженер, – але є всі підстави гадати, що перед нами Тихий океан. Подумайте: коли ми вилетіли з Річмонда, дув північно-східний вітер, і сама сила урагану свідчить про те, що його напрямок не змінився. А якщо ми весь час рухались у напрямку з північного сходу на південний захід, то аеростат перелетів над штатами Північна Кароліна, Південна Кароліна і Джорджія, над Мексиканською затокою, над самою Мексикою у найвужчій її частині, а потім над якоюсь смугою Тихого океану. Гадаю, що аеростат подолав відстань не менш як шість-сім тисяч миль, і якщо вітер повернув хоч на піврумба, то він мусив занести нас або на Маркізькі острови або на острови Туамоту; якщо швидкість була більшою, ніж я думаю, то, можливо, нас донесло до Нової Зеландії. Коли правильна остання гіпотеза, нам легко буде повернутися на батьківщину. Англійці або населення племені маорі завжди допоможуть нам вийти на потрібних людей. Коли ж це узбережжя якогось безлюдного острова мікронезійського архіпелагу – що ми, можливо, зможемо визначити з вершини гори, яка височить над місцевістю, – тоді ми подумаємо про таке влаштування, ніби ми повинні залишитися тут назавжди!
– Назавжди! – вигукнув журналіст. – Ви кажете «назавжди», дорогий Сайресе?!
– Краще відразу приготуватися до найгіршого, – відповів інженер, – а хороше хай буде для нас приємною несподіванкою.
– Гарно сказано, – підтримав Пенкроф. – І не треба також відкидати надій, що коли це й острів, то він принаймні лежить неподалік від морського шляху. В іншому разі це було б для нас справжнім лихом!
– Ми зможемо визначитись аж після того, як піднімемося на гору, – мовив інженер.
– Та чи стане вам сили, пане Сайресе, – стурбовано запитав Герберт, – здійснити завтра цей важкий перехід і сходження?
– Сподіваюся, стане, – відповів інженер, – але за умови, що боцман Пенкроф і ти, синку, виявитеся вмілими й спритними мисливцями.
– Пане Сайресе, – озвався моряк, – оскільки ви заговорили про полювання, то, повернувшись, я хотів би бути так само впевненим, що зможу підсмажити дичину, як і в тому, що вполюю її…
– Аби тільки ви її вполювали, Пенкрофе, – заспокоїв Сайрес Сміт.
Домовилися, що інженер із журналістом перебудуть день поблизу Комина, аби обстежити узбережжя і плоскогір’я. Тим часом Наб, Герберт і моряк підуть до лісу, поновлять запаси хмизу і впіймають якомога більше здобичі – і пернатої, й четвероногої, яка тільки трапиться.
Отож близько десятої ранку вони вирушили в похід: Герберт – сповнений сподівань; Наб – веселий і безтурботний; Пенкроф – невдоволений і недовірливий.
– Чи ба! Надвечір буде вогонь! Аякже, дождемося! Хіба грім ударить та розпалить вогнище! – бурмотів Пенкроф.
Усі троє пішли проти течії берегом річки; дійшовши до її коліна, моряк зупинився і сказав супутникам:
– З чого почнемо? З полювання чи збирання хмизу?
– З полювання, – відповів Герберт. – Он Топ уже натрапив на слід.
– Гаразд, почнемо з полювання, а потім повернемося сюди по хмиз.
Виламавши з молодих сосонок три кийки, Герберт, Наб і Пенкроф рушили слідом за Топом, що біг у високій траві.
Цього разу мисливці не пішли берегом річки, а заглибилися в гущавину лісу. Навколо здіймалися хвойні дерева, переважно сосни. Подекуди ліс рідшав, і серед нього височіло по кілька могутніх сосон, розмір яких, здавалося, свідчив, що земля ця лежить у вищих широтах, ніж гадав інженер. Подекуди траплялися встелені хмизом і буреломом галявини з купами давнього сухостою – справжні невичерпні склади палива, та за ними чагарник знову здіймався густою, майже непрохідною стіною.