Таємничий острів
Шрифт:
Caйpec Сміт уже думав, що вони без пригод дійдуть до річки, яка текла, за його розрахунками, між деревами край долини, коли раптом побачив, що Герберт, який ішов попереду, біжить назад, а Наб і моряк заховалися за скелями.
– Що сталося, синку? – запитав Гедеон Спілет.
– Дим! – відповів захеканий Герберт. – Кроків за сто ми побачили поміж скелями дим.
– Невже тут є люди? – вигукнув журналіст.
– Не показуймося їм, поки не дізнаємося, з ким маємо справу, – відповів йому Сайрес Сміт. – Якщо на острові є туземці, то, як на мене, зустріч із ними скоріш небезпечна, ніж бажана. Де Топ?
– Топ десь попереду.
– Він не гавкав?
– Ні.
– Дивно. Та все ж спробуймо його погукати.
За кілька хвилин інженер, Гедеон Спілет і Герберт приєдналися до Наба й моряка і так само сховалися за базальтовими валунами.
Звідти вони ясно бачили, як у повітрі в’ється жовтуватий дуже характерний дим.
Топів хазяїн тихеньким посвистом підкликав собаку, зробив знак супутникам почекати і тихо прослизнув поміж скелями.
Стривожені колоністи, завмерши, чекали наслідків розвідки, а почувши гучний оклик Сайреса Сміта, прожогом кинулися слідом за інженером. За хвилину вони були поруч із ним і спочатку аж відсахнулися від задушливого запаху, що стояв у повітрі.
За цим запахом Сайрес Сміт відразу здогадався, звідки йде дим, який спершу небезпідставно стривожив його.
– Цей дим, – сказав він, – а точніше, ці випари, породила сама природа. Тут звичайнісіньке сірчане джерело; воно допоможе нам лікувати застуджене горло.
– Чудово! – вигукнув Пенкроф. – Шкода тільки, що в мене зараз немає нежиті!
Колоністи попростували туди, звідки здіймався дим, і побачили велике сірчане джерело, що бігло між валунами; його води, поглинаючи кисень із повітря, виділяли їдкий запах сірчаної кислоти.
Сайрес Сміт опустив у джерело руку і виявив, що вода масляниста на дотик. Покуштувавши її, він сказав, що вона має солодкуватий присмак, а її температура, на його думку, сягає дев’яноста п’яти градусів за Фаренгейтом (35 градусів за стоградусною шкалою). Коли Герберт запитав, чому він так вирішив, інженер відповів:
– Все дуже просто, синку: опустивши руку у воду, я не відчув ні холоду, ні тепла. Отже, вона має температуру людського тіла, яка дорівнює близько дев’яноста п’яти градусів за Фаренгейтом.
Оскільки сірчане джерело поки що не мало для них ніякої практичної користі, колоністи попрямували до густого узлісся, що здіймалося за кількасот кроків.
Там, як вони й передбачали, серед високих берегів червонозему, що свідчило про наявність у ньому окису заліза, стрімко біг прозорий струмок. За кольором берегів колоністи, не вагаючись, назвали його Червоним струмком.
Це й справді був глибокий прозорий струмок, що мав витоки у горах. То рівнинною дрімотною річкою, то бурхливим гірським потоком, то мирно протікаючи по піщаному дну, то з сердитим гуркотом стрибаючи по скелястих порогах і спадаючи водоспадом, долав він свій шлях до озера. Довжину він мав близько півтори милі, а ширину – де тридцять, а де сорок футів. Струмок був прісноводний, а це мало означати, що прісна вода і в самому озері. Ця обставина була б дуже до речі, якби на острові знайшовся притулок, зручніший за Комин.
Дерева, у затінку яких струмок вився кількасот футів, переважно належали до порід, поширених у помірній смузі Австралії і Тасманії, й відрізнялися від тих хвойних дерев, що росли в уже дослідженій частині острова за кілька миль від плоскогір’я Широкий Обрій. Тієї пори року, тобто на початку осені – у Південній півкулі квітень відповідає нашому жовтню, – вони ще не скинули листя. Найбільше тут росло казуарин та евкаліптів, деякі з них, напевне, навесні давали солодку манну, подібну до манни Близького Сходу. Серед галяв здіймалося по кілька могутніх австралійських кедрів, навколо росла буйна трава, яку в Австралії називають тусок, але кокосові пальми, що ними всіяні тихоокеанські архіпелаги, ще ніде не зустрічалися – певне, широта острова була віддалена від тропіків.
– От шкода, – бідкався Герберт, – що тут немає таких навдивовижу корисних дерев! А горіхи в них які!..
Зате в лісі водилося безліч птахів, що вільно пурхали між гілок евкаліптів і казуарин, – їхньому лету не заважала рідкувата зелень тих дерев. Чорні, білі й сірі какаду, розцяцьковані усіма барвами папуги, ясно-зелені корольки з червоним чубчиком, блакитні лорі аж мерехтіли веселковим оперенням, літаючи й оглушливо щебечучи серед дерев.
Несподівано в зелених хащах почулися незбагненні незграйні звуки: звідти долинало то дзвінке щебетання, то наче звіряче гарчання, то ніби людське плямкання. Наб і Герберт, забувши про найменшу обережність, кинулися до кущів. На щастя, там не виявилося ні хижих звірів, ні небезпечних туземців, а лише півдюжини співочих глузливих пташок, пересмішників, або, як їх ще називають, гірських фазанів. Кілька влучних ударів палицями урвали пташиний концерт і дали колоністам чудову дичину на вечерю.
Герберт помітив також красунь горлиць із бронзовим пір’ям – одні з них пишалися яскравим чубчиком, інші – зеленим комірцем, як їхні родичі з берегів Маккуорі, але ці птахи й близько не підпускали мисливців, так само, як ворони й сороки, що зграями здіймалися в небо. Пальнувши з рушниці дрібним шротом, можна було б настріляти їх цілі купи, але поки що в наших мисливців тільки й зброї було, що каміння, а замість списів грубі необтесані кийки – з ними багато не вполюєш.
Безпорадність мисливців ще яскравіше виявилася тоді, коли повз них майнула зграя четвероногих, що одним стрибком долали футів по тридцять; ті досі небачені летючі ссавці мчали так швидко і стрибали так високо над чагарниками, що здавалося, ніби вони, як білки, перестрибують із дерева на дерево.
– Кенгуру! – помітивши їх, крикнув Герберт.
– А їх їдять? – запитав Пенкроф.
– Протушковані на тихому вогні, вони смачніші за яку завгодно дичину! – запевнив його журналіст.
Не встиг Гедеон Спілет договорити, як збуджений його словами моряк, а за ним Герберт і Наб кинулися навздогін за кенгуру. І марно Сайрес Сміт гукав, намагаючись їх зупинити. Так само, як марна була спроба його супутників наздогнати спритних гнучких тварин, що відскакували від землі, наче м’ячики. За п’ять хвилин відчайдушної гонитви мисливцям забило дух, а кенгуру зникли в чагарях.
Топа спіткала така сама невдача, як і його хазяїв.
– Пане Сайресе, – сказав Пенкроф, коли інженер із журналістом підійшли до невдах-мисливців, – пане Сайресе, от бачите, як треба зробити нам рушниці. Як ви гадаєте, чи це можливо?
– Можна спробувати, – відповів Сайрес Сміт, – але спочатку наробимо луків та стріл, і я не сумніваюся: ви навчитеся орудувати ними не гірше, ніж австралійські мисливці.
– Луки й стріли? – закопилив губи Пенкроф. – То дитячі забавки.
– Не гордуйте ними, друже, – мовив журналіст. – За століття війн із луками й стрілами на земній кулі пролилися ріки крові. Порох – ще порівняно недавній винахід, а війни тривають відтоді, як існує рід людський, на превеликий жаль.