Таємничий острів
Шрифт:
– А й справді, пане Спілете, – вибачливо сказав моряк, – я завжди вихоплююся, як Пилип із конопель. Пробачте мені, безголовому!
Тим часом Герберт, у полоні найулюбленішої з наук, природознавства, знову повів мову про кенгуру:
– Зрештою, ми зіткнулися з тими кенгуру, котрих найважче спіймати, – велетенськими довгошерстими кенгуру. А якщо я не помиляюся, є ще чорні й руді кенгуру, є гірські кенгуру і кенгуру-щури, яких спіймати набагато легше. Є добра дюжина порід оцих тварин…
– Герберте, – повчально сказав моряк, – для мене є тільки одна порода кенгуру: смажені кенгуру, і нам якраз їх бракуватиме сьогодні на вечерю.
Важко було втриматися від посмішки, почувши цю нову Пенкрофову «наукову» класифікацію. Бравий моряк нітрохи не приховував розчарування, що доведеться вечеряти самими пересмішниками, але доля ще раз змилостивилася над ним.
Справді, Топ, відчуваючи, що тут зачеплено і його інтереси, все нюшкував та шугав по кущах, а його нюх через нестерпний голод ще дужче загострився. Цілком можливо, що коли б яке-небудь звіря потрапило йому на зуби, мисливцям він не залишив би й кісточок; отож собака полював задля самого себе. Проте Наб не спускав із нього очей і мав, звісно, слушність.
Близько третьої дня Топ зник у заростях чагарників, і незабаром глухе гарчання засвідчило, що він зчепився з якоюсь твариною.
Наб кинувся за ним і побачив, що собака пожирає якесь четвероноге створіння – секунд за десять ніхто вже не довідався б яке, бо воно було б у Топовому шлунку. На щастя, Топ натрапив на цілий виводок, задушив уже трьох гризунів – як з’ясувалося, то були гризуни – і двоє з них лежало неподалік.
Наб, торжествуючи, вернувся, тримаючи в руках двох гризунів, кожен з яких був більший за зайця. Вони мали жовту шкіру в зелених цятках та коротенькі ледь помітні хвостики.
Колоністи, будучи американцями, не вагаючись знайшли для них найбільш підходящу назву: мараси – в Америці то був один із різновидів агуті, але трохи більший за їхніх тропічних родичів. Мараси – справжні американські кролики з довгими вухами і п’ятьма корінними зубами з кожного боку щелепи – саме цим вони й відрізняються від агуті.
– Ура! – закричав Пенкроф. – Смаженина прибула! От тепер можна й додому повертатися!
Незабаром колоністи знову вирушили в дорогу. Вони й далі йшли берегом Червоного струмка, що ніс прозорі чисті води під навислим сплетінням віт казуарин, банксій і велетенських каучукових дерев. Невимовної краси рослини з родини лілійних здіймалися на двадцять футів. Інші, незнайомі юному натуралістові деревовидні чагарники, схилялися над струмком, що дзюрчав під зеленим склепінням.
Через якийсь час русло струмка помітно поширшало, і Сайрес Сміт уже схильний був думати, що невдовзі вони вийдуть до його гирла. І справді, ледь колоністи вибралися з лісових хащ, порослих красенями деревами, як у них перед очима постало гирло Червоного струмка.
Дослідники опинилися на західному березі озера Гранта. На нього таки варто було подивитися! Водне дзеркало в береговому околі завдовжки близько семи миль і площею акрів двісті п’ятдесят [8] спочивало, обрамлене зеленим вінком різноманітних дерев. На сході крізь подекуди мальовничо відхилену зелену запону виблискував морський обрій. На цьому маленькому Онтаріо не злічити було водоплавних птахів. За кількасот футів від південного краю водоймища з води здіймалася скеля, заміняючи собою тисячу островів, якими й славиться однойменне озеро в Америці. Тут жили колонією безліч пар зимородків-рибалочок. Поважно, нерухомо стоячи на якому-небудь прибережному камені, вони чатували, коли близько до поверхні підпливе риба, потім, пронизливо скрикуючи, кидалися у воду і, пірнувши, за мить виринали зі здобиччю в дзьобі. Далі, на берегах і на острівці, переважно ходили дикі качки, пелікани, водяні курочки, червоноголівки, бджолоїдки, котрих природа наділила язичком, що нагадує пензлик, два-три представники лірохвостів, надзвичайно гарних птахів, хвостове оперення яких за формою нагадує ліру.
8
Близько 2000 гектарів.
Вода в озері виявилася прісною, прозорою, ледь синюватою, а судячи з бульбашок та сплесків, від яких, перетинаючись, по поверхні розходились водяні кола, в озері водилося багато риби.
– А й справді красиве озеро! – захоплено сказав Спілет. – Отут оселитися б!
– Оселимось, – без зайвих слів відповів Сайрес Сміт.
Аби повернутися до Комина найкоротшим шляхом, колоністи пішли до південного кінця озера, де береги сходилися під кутом. Не без труднощів прокладаючи собі дорогу серед чагарників і лісових хащ, яких ніколи не торкалася людська рука, вони рушили далі до узбережжя, тримаючи напрямок таким чином, щоб підійти до плоскогір’я Широкий Обрій з північного боку. Так вони пройшли зо дві милі, і, коли розступилася остання стіна дерев, перед ними постало плоскогір’я з густим зеленим килимом трав, а трохи далі – безкрає море.
Тепер щоб повернутися до Комина, досить було, пройшовши з милю, навскоси перетнути це плоскогір’я і спуститися його схилом до коліна річки Вдячності. Але інженерові хотілося знати, де і як витікають з озера надлишкові води, тому дослідники пройшли під деревами ще півтори милі на північ. І справді було цілком імовірно, що десь існував стік, можливо, вода збігала через розколину в гранітній стіні. Адже озеро являло собою величезну кам’яну западину, яка потроху живилася водою з струмка, а її надлишок мусив десь витікати, спадаючи водоспадом у море. А якщо так, то інженер розмірковував, чи не пощастить використати силу падіння води, що досі втрачалася марно, не приносячи жодної користі. Отож, піднявшись на плоскогір’я, вони пішли далі понад берегом озера Гранта, пройшли ще милю, але, попри всі сподівання Сайреса Сміта, так і не виявили стоку води, який все ж таки мусив десь бути.
На той час було пів на п’яту пополудні. Щоб приготувати вечерю, колоністи мали повертатись до своєї домівки. Маленький загін повернувся назад і лівим берегом річки Вдячності Сайрес Сміт зі своїми супутниками дійшли нарешті до Комина. Вони розвели вогонь; Наб і Пенкроф від природи мали кулінарні здібності, один – тому, що був негром, а другий – досвідченим моряком. Отож вони швидко приготували смаженину з агуті й віддали їй належну честь.
Коли всі супутники, попоївши, вже готувались лягати спати, Сайрес Сміт витяг з кишені невеличкі камінці – зразки мінералів – і коротко пояснив:
– Дивіться, друзі. Оце – залізна руда, це – пірит, це – глина, це – вапняк, а це – вугілля. Ось що дає нам тут щедра природа, це її частка у спільну працю. А завтра черга за нами.
Розділ ХІІІ
Що носив на собі Топ. Виготовлення луків і стріл. Цегельня. Гончарна піч. Кухонне начиння. Перша юшка. Полин. Південний Хрест. Важливе астрономічне спостереження.
– Пане Сайресе, то з чого ж ми почнемо? – запитав на другий день уранці Пенкроф.
– Із самого початку, – відповів Сайрес Сміт.
І справді, колоністи мусили братися за все «із самого початку». Їм бракувало найнеобхіднішого для виготовлення вкрай потрібного знаряддя та начиння; не мали вони змоги брати приклад і з природи, в якої вдосталь часу, і тому вона не квапиться й не розтрачує марно сили. А їм, що не кажи, вкрай бракувало часу; борючись за існування, вони повинні були невідкладно виготовити безліч різних речей, і якщо й не винаходити їх, то принаймні зробити власними руками. Поки що залізо й сталь були для них не більше ніж рудою, гончарні вироби – сирою глиною, а для пошиття білизни й одягу треба було ще знайти із чого їх виткати.