Таємниця гірського озера
Шрифт:
«Ні, братці, мені тут з вами робити нічого. Вже краще піду я в місця медові», – подумав Грикор.
– Я піду звідси, – сказав він і, не чекаючи дозволу, зник в уже знайомому нам проході.
НА «ПАСІЦІ ДЕВІВ»
Добравшись до місця, де прохід в стіні печери розгалужувався. Грикор звернув у тунель, який, за його розрахунками, вів на «бджільник».
У цьому проході було похмуро і вогко. З його глибини віяло холодом. Стіни були вогкі, вкриті фосфорично-блискучим слизом. Здавалося, що в темряві
Грикорові було страшно, але вернутися назад він не міг: прохід був такий вузький, що у ньому не можна було і повернутися. Залишалося тільки повзти вперед. І він, до крові роздираючи лікті, поволі просувався в темряві. Нарешті в далині блиснуло світло, і Грикор побачив широкий отвір, навколо якого дзижчало безліч бджіл.
– Ура! От і добрався до меду! – сказав Грикор голосно, можливо, для того, щоб відігнати страх, який охопив його.
У великій печері було повно бджіл.
Бджоли, напевне, ще ніколи в своєму житті не бачили людей. Тому вони спочатку не звернули ніякої уваги на Грикора і не напали на нього.
Грикор пройшов усередину печери і обдивився навколо. Тут стояло кілька великих широкогорлих глиняних глеків-карасів. Були тут і менші глечики, з ручками і без ручок, а також глиняний, почорнілий від сажі горщик, в якому, мабуть, готували їжу. І в усіх глечиках – великих і малих – було повно бджіл та сотів: і золотистих – соковитих, і старих – чорних. Це були, по суті, вулики, житло цілих бджолиних сімейств. І, коли Грикор побачив їх, бурхлива радість і здивування охопили його. Хлопець відчув бажання одразу ж поділитися з ким-небудь своїми враженнями.
Він підійшов до отвору печери, глянув униз і зрадів, побачивши Армена і Асмік, які стояли з задертими догори головами. А недалеко від них синіми клубками вився димок із старенької люльки діда Асатура.
Нахилившись над проваллям, Грикор гукнув:
– Егей!… Бджоли тут всі щілини і дірки медом наповнили! – і почав радісно витанцьовувати на карнизі.
Асмік заплющила очі від страху.
– Зайди всередину, впадеш! – крикнула вона.
Грикор повернувся до бджіл. Маленькі пташки – кібці – літали по печері, ловили бджіл і ковтали їх одразу.
– Отакої! – пробурмотів він. – І тут у бджіл є вороги…
Грикор знову підійшов до краю урвища і гукнув униз:
– Армене, де ви бачите лопату кума Мукела? Ану, подивіться і скажіть мені.
Асмік засміялася.
– Не кума Мукела, а мисливця Каро! – тоненьким голоском відгукнулася вона. – Он праворуч від тебе, зовсім близько.
Грикор ступив ще крок уперед і подивився праворуч. Там і справді стирчала якась палиця чи то з сусідньої печери, чи то з великої розколини в скелі. Од виступу, на якому стояв Грикор, до неї вела вузенька, як зморшка, стежечка. Грикор ступив на цю стежечку і обережно, придержуючись за скелю і намагаючись не дивитися вниз, добрався по ній до нової печери із входом, схожим на щілину. З неї і стирчав товстий держак лопати, глибоко встромлений у соти, які, здавалося, наповнювали всю печеру. Густо була обліплена медом і вся лопата. Навколо хлопчика хмарою літали і загрозливо дзижчали бджоли. Добре,
– Дідусю, – крикнув він униз, – лови!
Лопата, вся в меду і воску, полетіла вниз.
– Що там робить цей навіженнй? – обурився дід. – Зараз його чорти вниз скинуть!
А Грикор уже вліз у печеру і дивувався з цієї чудесної «пасіки», можливо, найбільшої і самої дикої у всьому світі. Це був величезний склад меду в скелях.
– Дідусю, відра, відра потрібні! – закричав Грикор, звісивши голову в ущелину. – Швидше посилай за відрами!
Оглянувши «склад меду», Грикор тією самою стежкою повернувся в першу печеру.
Арам Михайлович і Камо спускали вниз на товстій довгій вірьовці свої знахідки.
Дід Асатур тільки кліпав очима, розглядаючи спущені з гори предмети.
Армен багатозначно подивився на дівчинку:
– Пам’ятаєш, що я говорив?… Тепер мені все зрозуміло… І я можу тобі розповісти про те, як у печери потрапили люди. Отже, коли вони тікали від ворогів, можливо від турків, – турки не раз розоряли нашу Вірменію, – вони побачили дуб, той самий, коріння якого ми знайшли, і вирішили скористатися з цього. Переселення людей в печери, очевидно, почалося до появи ворога. Бачиш, вони захопили з собою все своє добро, навіть глеки.
– Хай так. Але хіба ворог не міг піднятися слідом за ними по тому самому дереву і знищити всіх? – запитала Асмік.
– Звичайно, міг. Але втікачі чекали цього, і ті з них, що йшли останніми, зрубали дерево. Зв’язок печер з землею перервався. Ворог знайшов утікачів, але вони побили його зверху камінням. На вершину скелі турки, можливо, і піднялися, але до печери дістатися не могли.
Асмік слухала Армена з захватом.
– Ну, а потім, потім? – з нетерпінням дитини вимагала вона продовження розповіді.
– Коли ворог пішов, люди не змогли спуститися – дерева не було. Всі страждали від голоду і спраги. Діти умирали, і над ними гірко плакали матері. А потім почали умирати й дорослі. І печери, що врятували втікачів від орд загарбників, стали тепер їхніми могилами…
– Слухайте, – гукнув згори Грикор, – тут кілька глечиків, повних меду! Що мені з ними робити?
– Поклич Камо, міцно обмотайте глечики вірьовками і обережно спускайте вниз. Ми тут приймемо.
Одбиваючись від бджіл, що налітали на нього, Грикор кричав:
– Ці негідниці не дають мені медку поїсти! Що мені з ними робити?
– Потім поїси! Спусти спочатку глечики.
В цей момент з’явились Арам Михайлович і Камо.
– Нарешті ви прийшли! – зрадів Грикор. – Ну, Камо, допоможи, давай спустимо глечики вниз… Знаєте, я знайшов склад меду мисливця Каро, слово честі! І його лопату…
– Розкажи: де, як?
– Не поспішайте, давайте спочатку спустимо вниз глеки, – зупинив хлопців учитель.