Таємниця гірського озера
Шрифт:
Камо усміхнувся. «Просять для нас у неба довгого життя», – згадав він слова діда Асатура.
ЖИТТЯ НАВКОЛО ОАЗИСУ
За кілька днів після того, як біля джерела поклали сіль, дід Асатур покликав хлопців:
– Ходімо до джерела, я вам дещо покажу.
– Що, дідусю? Скажи зараз!
– Ходімо, ходімо, самі побачите.
– Візьмемо Асмік? – запитав Камо.
– Чи піде? У неї сьогодні поганий настрій – кіт вкрав пташеня, – сповістив Армен.
– Кіт?… – обурився старий – Чому
– Треба взяти Асмік, хай піде з нами, трохи розважиться, – сказав Камо.
Армен пішов на ферму. Дорогою він зупинився біля ставка, викопаного піонерами. Руда глина на дні ставка потріскалась від спеки: попаде в таку щілину курча і слідів не знайдеш…
«Коли ж він знову наповниться водою? Коли ж знову плаватимуть у ставку наші птахи?» – з сумом подумав Армен.
Асмік була в «дитячій». Одне за одним вона пропускала своїх пташенят через якийсь круглий прилад, звідки вони виходили мокрими, потім виганяла на подвір’я.
– Купаєш? – запитав Армен.
– Ні, це засіб проти паразитів. Птахи весь час сухі, а на сухих паразити дуже розмножуються, – сумно відповіла дівчинка.
– Ходімо з нами на гору, до джерела, яке ми знайшли.
– Джерело?… Вода сюди дійде?
– Ні, це тільки для диких тварин. Ходімо!
***
Опівдні усі дійшли до гребеня гори, з ущелини якого пробивалось кілька низькорослих кущів тернику. Сховавшись за ними, почали обережно спостерігати за тим, що робилось біля джерела.
– Куріпка, куріпка із своїми пташенятами! – по-дитячому радісно вигукнула Асмік і хотіла заплескати в долоні, але Камо вчасно стримав її.
Видовище справді було чудове. Куріпка-мати, перестрибуючи з каменя на камінь, повільно наближалась до джерела. За нею сіренькими пухнастими грудочками котились крихітні куріпки. Напившись, вони дибали слідом за матір’ю і зникали між камінням і сухою травою.
– Хіба можна вбивати такі істоти? – прошепотів Армен.
Дід Асатур підвів голову, сказав спокійно і переконливо:
– Мисливець Асатур шістдесят років блукає з рушницею лісами і полями і ніколи, ніколи ще не вбивав ні дитини, ні матері.
– Але ж мисливець, побачивши дичину, про все забуває! Хіба не так, дідусю? – спитав Камо. – Скажи правду: невже ти ніколи ні матері, ні її дитини не вбивав?
– Правду сказати, один раз, в молоді роки, матір убив. Убив і дуже пожалкував потім… Зустрів козу, а з нею козенятко було. Сказав собі: «От і добре! Козу вб’ю, а козенятко візьму, дома вигодую». Козеняткові, напевне, і одного дня ще не було. Сховався я тоді, ось як зараз, вистрілив просто в бідну матір – рука б у мене переломилась!… Упала вона, так жалібно-жалібно застогнала. А козеня побачило, що мати лягла, подумало, що вона його годувати зібралась. Підбігло, припало до грудей і ссе, ссе безтурботно… Побачив це я, серце стиснулось від болю, всередині наче вогонь запалав. Повернувся – і додому… Щоб не бачити ні козенятка, ні його вмираючої матері… – на очі у старого набігли сльози,
Вони обережно підійшли до джерела. Дід подивився, і зморшки на його обличчі розгладились, він засяяв.
– Знайшли! – зрадів він. – Гляньте, сіль наче відшліфували.
Навколо джерела було багато козячих слідів, а велика грудка кам’яної солі була так облизана з усіх боків, що на ній і справді не залишилося ні тріщин, ні гострих кінців.
– Як багато їх було тут! – здивувалась Асмік.
– Мабуть, отара колгоспних овець пройшла. Не може бути так багато диких кіз! – сказав Камо.
Дід багатозначно посміхнувся:
– Тут, на Далі-Дагу, я раз налічив двісті в одній отарі. Дикі кози звичайно приходять на водопій на світанку і ввечері, але коли нема небезпеки і поблизу є вода – у спеку приходять і опівдні. Шум води і запах солі не дадуть їм спокою.
– І сіль хіба пахне? – здивувався Грикор.
– Ще й як! Дикі тварини, ті, що траву їдять, божеволіють без солі, хворіють, коли нема солі. І м’ясо дичини, позбавленої солі, не має смаку. Аякже? Дика коза запах солі здалеку чує.
– А вовки скоріше запах м’яса почують, ніж солі, – розумно зауважив Грикор.
– Молодець! Кожний чує те, що йому треба, – підтвердив дід, прямуючи до кущів тернику.
За ним пішли хлопці і Асмік. Вони сховалися в кущах і стали чекати.
– Добре! – сказав дід. – Вітер від джерела, в наш бік. Кози нас не почують. Ну й молодці ви, славне джерело відшукали! Нехай же й життя ваше буде таким довгим, як струмок! – казав дід, з захопленням дивлячись на виблискуючу поверхню води.
І справді, на фоні завмерлої природи це джерело, що радісно дзюрчало, було самим життям.
НАЙКРАСИВІШІ ЖИТЕЛІ ДАЛІ-ДАГУ
Чекати довелось довго.
Сонце пекло немилосердно, але бажання побачити диких кіз пересилювало все.
Навколо панувала тиша. Тільки джмелі гули над головами хлопців та вітер час від часу доносив з Гіллі голос невгамовного водяника: «болт… бо-олт… болт!…»
Нарешті почувся легкий шурхіт каміння. Дід приклав палець до губ і прислухався. Потім ледве помітним кивком голови він показав своїм юним супутникам на гребінь протилежного схилу і таємниче посміхнувся.
У Асмік від здивування широко розкрились очі, і вона б знову скрикнула, якби Камо не затулив їй долонею рот.
Там, на тлі голубого неба, з-за кам’янистого гребеня, раптом піднялись великі, схожі на дві криві шаблі в піхвах, роги… Це був великий козел. Поставивши передні ноги на камінь, велично підвівши голову, пін був схожий на чудову статую.
Козел довго стояв, оглядаючи місцевість, принюхувався Потім, востаннє вдихнувши повітря, він не поспішаючи зійшов зі свого постаменту і зник за виступом.