Таємниця гірського озера
Шрифт:
– Дідусю, як вони схожі на наших свійських кіз! – вигукнула Асмік.
– Аякже Від цих диких кіз і пішли наші свійські. І мекають вони так само, як наші.
– А я не чула, щоб свійські так пирхали.
– Дикі кози так пирхають, коли чують ворога: це їхній сигнал – сповіщають про небезпеку. Такий сигнал вони подають у цей час року і коли побачать батьків своїх дітей. Наче вовка бачать… Ану, нехай ваш Дарвін, якщо він такий розумний, скаже, що це таке? Може, і я, неграмотний, навчусь у нього чому-небудь?
Вигляд у діда був задирливий.
– Ну, добре, – змилосердився дід, – сам поясню. Нехай ця таємниця вам як пам’ять про мене залишиться – інші люди її не знають. Так от: коли літом кози житимуть в одній отарі, то козенята народяться через п’ять місяців – зимою… Зимою від холоду і мати, і дитина загинуть, не виживуть.
– Отже, коли кози сходяться в одну отару в грудні або в січні, то козенята з’являються у них на світ у травні-червні? В теплі, сонячні дні? І зелені тоді багато. Як розумно влаштувала все природа! – сказав Армен, повторюючи улюблені дідові слова.
– Молодець! – похвалив Армена дід. – Правильно зрозумів. У травні козенята народжуються, а на початку літа, коли вони підростуть, козли й кози розбігаються в різні боки – так, наче їх хто розгонить. Козли ідуть на верхні схили Далі-Дагу, а кози з козенятами – вниз, на скелі.
– Чому на скелі? – здивувався Камо. – Чому козли ідуть на кращі пасовиська, а кози – на гірші? Та ще й з козенятами!…
– Верхні схили – гірські пасовиська – відкриті, там ніде сховатися. Козли – їм що. вони можуть і втекти од вовка або такого чосу дати йому своїми великими рогами – добре, коли живий лишиться! А куди втече козеня? Та чи й відпустить його від себе мати? Тому кози з козенятами і ховаються од вовків, од лисиць і від орлів в ущелинах і печерах.
– В ущелинах жарко і зовсім немає зелені, – сказала Асмік.
– Так, але що ж робити? Адже кози-матері, як і всі матері в світі, жертвують для своїх дітей усім, – закінчив дід і підвівся.
– Залишимося ще, почекаємо кіз. Прийдуть же вони знову до води! – заблагала Асмік.
– Прийдуть, люба, але не скоро, – налякались. А ви, певне, перегрілись на сонці – голови болітимуть. Ходімо!… Та ви тут їм рай влаштували! – додав старий, з захопленням дивлячись на джерело. – От би кілька таких! Шкода тварин. Бачили, як вони штовхали одне одного?
– Будуть, дідусю, зараз викопаємо! – скочив з місця Камо.
– Чим? Адже лопат немає!
– А кілками? – І Камо, вихопивши у діда з піхов кинджал, вирубав у кущах кілька товстих нижніх гілок і загострив їх на кінці.
Зробивши кілки, Камо роздав їх товаришам.
– Копай тут, – сказав він Грикорові, окресливши на землі коло, на крок униз від джерела.
Ще на крок нижче від цього місця почав копати Армен, а ще нижче – Камо.
Викопавши таким чином чотири ями, хлопці вузеньким рівчаком з’єднали їх з джерелом. Вода, яка виливалася з джерела через край і розтікалася по землі надаремно, почала заповнювати викопані хлопцями ямки.
Дід сидів збоку на камені і, покурюючи люлечку,
– Камо, любий, – сказав він, – розбий грудку солі і поклади по шматку біля кожної ямки.
Камо розбив велику грудку солі на менші.
– Ця розсипалася, – показав він одну з дрібних грудочок дідові.
– Ну, нічого, висип просто у воду, – порадив старий.
– Та й просоляться ж кози! – пожартував Грикор.
Старий Асатур, замість відповіді, показав на край одного з нижніх стрімчаків. Звідти виглядала маленька козяча голівка з двома гострими ріжками.
– Чекає, бідна, коли ми, нарешті, підемо. Змучилась від спраги… Ну, ходімо вже! – рішуче ступив дід уперед.
Вони одійшли і сховалися за виступом скелі. Звідси можна було обережно спостерігати за джерелом.
Матері-кози, заспокоївшись, зібрали своїх козенят і повели їх до води. Вгамувавши спрагу і полизавши солі, кози, легко й граціозно вистрибуючи, побігли на гребені Айцемнасара – «козячої гори».
– Як багато нового ми взнали за сьогоднішній день! – сказала Асмік, коли вони поверталися в село. – Справжня тобі наукова експедиція!
– Так, справді, багато чому навчилися ми сьогодні, – підтвердив Армен і глянув на діда.
Старий зупинився посеред дороги. З його великої лисої голови рясними струмками збігав піт. Дід витирав його своєю смушевою папахою.
Обернувшись до Камо, Армен сказав:
– Твій дід – просто скарб.
Дід Асатур, почувши це, зблід, у нього затремтіли губи.
– Який скарб? – ледве чутно спитав він.
– Це ми про тебе.
– Про мене? Звідки ж у мене скарб?
– У тебе найбільший скарб, дідусю, – ласкаво промовив Камо.
Старий збентежився ще більше. «А раптом догадались?… Пропав я, пропав!…» – з жахом подумав він і неодмінно виказав би себе, коли б Камо не додав:
– Твій скарб, дідусю, це твій характер. І також те, що ти краще за всіх знаєш природу.
– А, це… ти про такий скарб… – полегшено зітхнув старий. – Це, звичайно, скарб немалий. – Потім замислився на мить і раптом запитав: – А справді, ось ви говорите «скарб», я й подумав: що б ви зробили, якби знайшли глечик з золотом?
– Я б збудував електростанцію і за її допомогою підняв воду Севану сюди, на гору, а звідси по каналах спрямував би на поля нашого колгоспу. От би заколосилися наші посіви!… – розмріявся Армен. – Це було б для мене найбільшим щастям.
– А я б купив тисячу телят і збільшив би колгоспну ферму, – сказав Грикор.
– А я б здав золото урядові і попросив би збудувати штук п’ятдесят танків, а мене призначити командиром танкової бригади! – заявив Камо.
Хлопчики із здивуванням помітили, що старого не порадували їхні відповіді, навпаки, він став ще похмурішим.
Повернулись вони в село в доброму гуморі, але в глибині душі у кожного лежало щось тяжке, що затьмарювало їхній життєрадісний настрій. До цього часу вони не знайшли води, а немилосердна посуха тривала…