Таємниця гірського озера

Ананян Вахтанг Степанович

– Як? – зацікавилась Асмік.

– Дуже просто. Якби не постукав я люлькою по бочці, звідти не подали б голосу.

– Це правда, – сказав Сето. – Ми домовилися з Арто так: хто перший помітить, що навколо нема нікого, той постукає по бочці.

Усі засміялись.

Арто, низько опустивши голову, засоромлено посміхався. Сміявся, червоніючи, і сам Сето.

– Хлопці, то ось що я згадав у зв’язку з бочками, – сказав дід. – Саме такий випадок стався на острові Севан сім чи вісім століть тому. Я про нього чув від діда, а той – від свого… На Вірменію тоді напали чужоземці. Всю країну захопили, а от острова Севан взяти не можуть… Та й як

взяти?… Навколо вода, острів весь у скелях, стрімчаках. Підійдуть на плотах, а їх зверху камінням. Вороги і думають: як би хитрістю взяти острів? Думали, думали – придумали. На десятки тисяч завжди знайдеться одна людина, зрадник. Ось вони й знайшли зажерливого купця-вірменина. Наобіцяли йому гори золота за те, щоб він воїнів ворожих сховав у бочках та ящиках і під виглядом товару повіз на острів. Так і зробили. Посадовили воїнів із зброєю в руках у бочки, навантажили на баржі і попливли вони до острова з купцем. А острів той цілий рік вороги облягали. Зрозуміло, потребували там люди усього: харчів, одежі. Зраділи купцеві. Взяли бочки, ящики, склали їх у монастирському дворі, у льохах. Кому могло спасти на думку, що в ящиках не товар, а воїни з мечами?… В цей час один хлопець, як оце Сето, епіскопа вивів з терпіння: уроків не вчить, бешкетує… Єпіскоп і посадив його в льох. «Поки, – каже, – уроків не вивчиш, не випущу»… Сидів цей хлопець у льосі, сидів, спробував читати- стало скучно. Ну, й почав по бочці вистукувати, як по барабану. Раптом чує з бочки голос: «Гасане, вахти ди?…» («Час, Гасане?») Хлопець вискочив з льоху переляканий – і до епіскопа. Прийшли люди, взяли бочки, ящики і, не відкриваючи, все в озеро покидали… А зрадника-купця на шибеницю відправили… Ось які справи… Побарабанив знічев’я – і острів врятував. А я постукав люлькою по бочці – і врятував ферму, – закінчив свою розповідь дід і задоволено посміхнувся до Сето.

– Як цікаво! – сказала Асмік.

– А це не казка? – спитав Армен.

– Ні, яка ж це казка! – відповів дід. – Було таке діло…

***

Прокинувшись на світанку, Сето відчув, що серце його сповнене якоїсь особливої, невимовної радості. Колишнього тягаря, що раніш турбував його ранками, наче й не було.

«В чому справа, що сталося зі мною? Чому мені так радісно?…»-подумав Сето і раптом, згадавши, стрімголов зіскочив з ліжка.

– Спізнився, нані, швидше! – підганяв він матір.

– Ти що, косити йдеш? – здивувалась мати.

– А чому б і не піти? Чим я гірший за Грикора? Скоріше, нані, дай сніданок!

Засунувши пакунок в кишеню, Сето взяв косу і побіг.

З веселим гомоном виходили з села озброєні косами і серпами групи колгоспників і спускалися до озера Гіллі, де простяглися темно-зелені поля люцерни і конюшини. Лагідний ранковий вітерець ласкаво колихав верхівки густої, високої трави, і серця людей сповнювались радістю. Землі, що лежали біля озера, легко було зрошувати – не те що нагорі…

Голова колгоспу Баграт догнав косарів. Він їхав верхи на білому коні.

Помітивши голову колгоспу, Сето знітився, соромлячись глянути на нього.

Притримавши коня, Баграт лагідно спитав хлопця:

– Косити йдеш, Сето?

– Так, товаришу Баграт, – не підводячи голови, відповів Сето.

– Молодець! Ну, що було, те було. Хто старе згадає… Мені Асмік про все розповіла, – по-батьківському

лагідно сказав Баграт.

Проте, відчувши, що хлопця бентежить його присутність, Баграт від’їхав убік. Розшукавши в натовпі бригадира, він сказав:

– Овсепе, судячи з усього, Сето вирішив свою провину спокутувати. Обходься з ним ласкаво. Скажи про це усім членам своєї бригади. Зрозумів?

– Якщо за живе зачепимо, добре працюватиме, хлопець міцний, – добродушно посміхнувся Овсеп.

…Коли через три дні в правлінні колгоспу обговорювали питання про преміювання кращих косарів, Баграт запропонував преміювати і Сето.

– Але ж у нього всього тільки тридцять шість трудоднів, за що ж йому премію давати? – спитав один з косарів.

Бригадир Овсеп, який брав участь у нараді, заступився за Сето:

– За цей час у моїй бригаді ніхто не накосив стільки, скільки Сето. В поле виходив раніше за всіх, повертався пізніше за всіх. Завжди серйозний, ні з ким не жартує, ні на кого очей не зведе… Навіть матір повчає. Я кілька разів чув, як він пошепки докоряв їй: «Сором, нані! Що люди скажуть!»

– От за таку роботу йому і треба черевики дати, – вирішив Баграт.

Другого дня в полі під час обіду вручали премії кращим косарям бригади Овсепа. Сето був дуже здивований, почувши своє прізвище.

– Тут якась помилка, товаришу бригадир, – зніяковіло пробурмотів він. – Я премії не заслужив.

– Ніякої помилки! Одержуй свою премію і працюй так, як працював у перші дні.

Сето, однак, не наважувався підійти.

– Дурень, піди візьми, – шепотіла мати, смикаючи його за рукав. – Іди! Ті, що одержують, не краще за тебе працювали.

Сето суворо глянув на матір і нерішуче підійшов до бригадира. Взявши черевики, він з почуттям сказав:

– Беру, та тільки за рахунок майбутньої роботи!

Того ж дня увечері Камо з товаришами прийшли до Сето і поздоровили його з нагородою. Сето так схвилювався, що не міг вимовити й слова. Серце його калатало, коли він згадував, що до нього всі добре ставляться і що він, як і всі, – учасник спільної праці.

НАГОРОДА

Секретар райкому комсомолу якось запитав у голови колгоспу:

– Товаришу Баграт, чому ви не преміюєте наших юних натуралістів? Чому доярка одержує у вас премію, а ті, хто ферму організував чи стародавності знайшов, не одержують?

– Правду кажучи, я навіть не знаю, чи можна їм давати за це премії, – відповів голова. – Ми преміюємо тих, хто перевиконує встановлені норми. А чи підходить під які-не-будь норми організація птахоферми?

Секретар райкому посміхнувся:

– Але те, що роблять наші комсомольці, дуже цінне.

– Згоден, цінне.

– А оскільки їхня робота виходить за межі встановлених норм, незвичайна робота, треба й нагороджувати незвичайно.

– Добре, пораджуся з секретарем партійної організації, щось придумаємо, – погодився Баграт.

На найближчому засіданні правління колгоспу це питання було поставлене на обговорення. Вирішили, що комсомольців слід преміювати цінними подарунками.

– Подаруйте їм радіоприймачі, – запропонував Арам Михайлович. – Хлопці вони розумні, культурні. Слухатимуть передачі з Москви, з інших наших центрів, і це буде корисно не лише для них самих. З усім, про що вони дізнаються, познайомлять і колгоспників, пояснять їм. Таким чином ці радіоприймачі принесуть користь колгоспу.

– Дорого, – заперечив Баграт.