Таємниця гірського озера
Шрифт:
Про причини поганого тітчиного ставлення Сето взнав випадково вночі. Думаючи, що Сето спить, тітка злим голосом казала чоловікові:
– І не соромляться, приїжджають із села з порожніми руками!… Скажи, що б з нею сталося, якби вона нам прислала кілька головок сиру?
– Ну, вдова вона, тисячі турбот у неї, – намагався пом’якшити незадоволення дружини Арут.
– Ти не захищай! Сільські всі такі – зажерливі… А ти ще хочеш, щоб я їй на плаття послала!…
Ця розмова так вплинула на Сето, що він одразу ж вирішив послухатись дядькової поради і повернутися
– Незабаром усі дізнаються про мій приїзд, – думав Сето. – Товариші будуть насміхатися з мене, слухаючи розповідь про пригоду в поїзді, про злодія, про портфель, що пропав з грішми. «Знаємо, – скажуть, – як пропали гроші!» А дядько Артем неодмінно підморгне Баграту: «Чи не казав я, що не можна довіряти вівцю вовкові?»
Ні, про крадіжку він нікому нічого не скаже. Гроші не пропали. Я залишив їх у дядька Арута… Дядько наказав мені повернутися в колгосп і йти на роботу. Він обіцяв, що купить усе сам і пришле. А як же й справді бути з грошима?… Сето задумався… Дарма, гроші він заробить і пошле дядькові Аруту нишком. Попросить купити найкращу рушницю і приймачі і з ким-небудь прислати. Про це Сето нікому не розповість. Хіба що тільки матері. Упаде їй у ноги, проситиме, щоб нікому не проговорилася. А гроші він заробить… А що, коли мати не послухає його? Не захоче приховати цієї страшної таємниці?… Почне розповідати на селі, кричати, проклинати – аби легше стало на душі…
Він підняв руку, щоб постукати, але одразу ж опустив її.
Сето добре знав материну вдачу. Розсердившись, вона протягом кількох хвилин мовчала, а потім вибухала, як бомба…
«Ну, зараз посипляться на нього прокльони! Піду-но я краще до діда Асатура, а вже ранком розберемося з матір’ю», – вирішив він.
Сето дійшов до будинку старого мисливця і постукав у вікно.
– Хто там? – почувся сонний голос дідуся.
– Це я, дідусю, відчини.
Дід вийшов напівроздягнений. Побачивши Сето, він було позадкував, та, зрозумівши, що сталося, так зрадів, так щиро обняв хлопчика, що той розгубився. «Чого це він так радіє? – подумав він. – Ага, дідусь, мабуть, думає, що я йому рушницю привіз».
А старий захоплено крутив Сето на всі боки, обмацував його і раз у раз повторював:
– Живий?… Живий!… Ну, слава богу!…
– Живий, звичайно. А що таке, дідусю?
– Оце так історія!… Ну, біжи швидше до Баграта, а то в поле поїде. Біжи, біжи!
Сето не розумів дідуся. Чому це треба так рано бігти до голови колгоспу? Може, він ще спить.
«А чого мені поспішати? Дядько Баграт вважає тепер мене за злодія. Та однак, – думав Сето, – коли-небудь треба розповісти. Піду зараз».
І Сето не поспішаючи закрокував до будинку голови колгоспу.
У вікні в Баграта блимав блідий вогник. Коли Сето постукав, вогник
– Це ти, Сето? – здивувався він.
– Дядько Арут пришле подарунки, товаришу Баграт, я йому залишив гроші. Не хотів що попадеться під руку купувати. Він пошукає і пришле… Найкращі, – намагаючись приховати хвилювання, говорив Сето.
– Чи це ти, Сето? Чи не вві сні я тебе бачу? – перепитав Баграт.
– Ні, товаришу Баграт, це я… Я додому заходив і в діда Асатура був.
– Що мати сказала? Не лопнуло її серце від радості?
– Та я не постукав… Вона, звичайно, на мене дуже сердита.
– Ну, заходь. То як же ти, хлопче?… Як ти ожив? – уже сміявся Баграт.
– Товаришу Баграт, – почав благати Сето, – як це «ожив»? Коли ж я помирав?
– Ну, а кого ж поховали в Алавердах? І як твій дядько може купити радіоприймачі, коли всі гроші і портфель твій у мене?
Сето так і підстрибнув:
– Гроші знайшлися? Злодія впіймали?…
Баграт все зрозумів і розкотисто зареготав.
– Ой хлопче, чи то не злодія замість тебе поховали? Ану розказуй, що з тобою було.
Розповідь Сето так розвеселила Баграта, що, обнявши хлопчика, пін щиро розцілував його.
– Ану, дочко, – наказав він, – одягнись та біжи швидше, приведи сюди тітку Сону. Про Сето мовчи. Скажи: батько терміново у справі кличе.
– Вона ночує в сестри! – гукнула з сусідньої кімнати Багратова дружина.
– До неї хай і побіжить… Так, – говорив далі він, звертаючись до Сето, – бачив би ти, що тут було!… Ну й кумедна історія! Коли б ти знав, Сето, як багато людей по тобі журилися, як сльози лили!…
Сето не зводив з Баграта, цієї суворої, але доброї людини, погляду, сповненого щирої подяки. І яке щастя чути, що люди проливали за ним сльози!… Почуття власної гідності, гордості викликала в ньому Багратова розповідь.
У кімнату ввійшла дочка Баграта – Маро. Вона зніяковіло глянула на Сето і сказала:
– Значить, не помер? Як добре, що не помер! Ото зрадіють Камо, Армен, Асмік!… А мати твоя… Ну, її радість ми зараз побачимо. – І вона вибігла з хати.
Баграт відвів Сето в другу кімнату:
– Посидь тут. Вам з матір’ю не можна так одразу зустрічатись…
Незабаром повернулась Маро, ведучи за собою тітку Сопу.
Сона зніяковіло зупинилась на порозі: для чого її кличуть, та ще так рано?
– Сестрице Сона, – сказав Баграт, – сталася помилка… Хороша помилка, не турбуйся…
Він увів жінку до кімнати і, не кваплячись, спокійно почав розповідати вже відому нам історію пригод Сето.
Сона слухала, не вірячи своїм вухам, вона майже задихалась від хвилювання… Нарешті, зрозумівши, що сталося, жінка зіскочила з місця.
– Синочок мій живий? – криком вирвалось у неї. – Дай твої ніжки поцілую, Баграте, рідненький!… – І, впавши навколішки, Сона обняла ноги голови колгоспу.
Баграт підвів її, дав води, посадив, почав заспокоювати.
– Де ж він зараз, мій синок? – стурбовано запитала Сона.