Таємниця гірського озера
Шрифт:
Із спальні вийшла Багратова дружина, поцілувала Сона, промовила: «Світло очам твоїм!…» Після розмови з нею Сона трохи заспокоїлась.
Тоді покликали Сето. Він убіг до кімнати і, обливаючись сльозами, обняв матір.
Багратова дружина стояла збоку і плакала.
А вранці про пригоди з Сето дізналось усе село. Особливо, звичайно, раділи наші юні друзі.
Того ж дня Баграт написав до Алаверди начальникові міліції, що Сето Мартиросян, член колгоспу села Лчаван, повернувся додому здоровий і непошкоджений.
А
З задоволенням дивився Баграт на своїх юних приятелів, які одержували заслужені премії, і його чорні очі ласкаво світилися.
Цим історія Сето і закінчилась.
Я зупинився так детально на ній тому, що вона відіграла вирішальну роль в його житті. Загубивши гроші, хлопець глибоко пережив той пригнічений стан, якого зазнає людина, коли втрачає довір’я своїх товаришів.
І Сето дав собі слово жити завжди так, щоб не позбутися цього довір’я.
ТАЄМНИЦЯ СЕТО
Таємницю Сето Армен розкрив лише недавно, якось зайшовши до нього додому по книжку.
Тільки тепер він зрозумів, що відвертало його увагу від шкільних занять і чому він був «ледарем».
Скрізь у його кімнаті – на столах, стільцях, полицях, підвіконнях, зверху на шафах – лежали камінці. Вони купами лежали на підлозі, біля стін, у кутках. Каміння велике й мале, різного кольору, різної форми…
Армен прийшов до Сето саме в той час, коли Сона слала прокльони на свого сина:
– Щоб ти луснув!… Цими камінцями не прохарчуєшся!… – І, звертаючись до Армена, кричала далі: – Люди в поле виходять, працюють, трудодні заробляють, а цей тільки про камінці і думає. Ні черевиків, ні одежі не настачиш. Тільки по горах і лазить. А що він звідти приносить? Ось оці камінці… Та бодай би вони пропали! Всю хату завалив, пройти нема де… – І Сона спересердя почала викидати камінці у вікно.
Сето обняв матір, посадив на тахту і сказав спокійно, але твердо:
– Ну чого ти? Я ж працюю тепер. Чого ти гніваєшся?
– Працюєш, правда, – подобрішала Сона, – але голова твоя, як і давніше, у горах… І ноги не звихне, може б, тоді не міг по скелях лазити!… Щастя моє таке… І молодшого брата з пуття збив… Чи подумав хоч раз, скільки нам усього треба?
І довго ще Сона скаржилася на свою «гірку долю». Нарешті вона витерла сльози кінцем фартуха і вийшла.
Це видовище – купи каміння, розкиданого по підлозі, скарги і лайки тітки Сони – іншим разом справили б на Армена тяжке враження. Але зараз він подумав зраділо: «А ми вважали Сето за ледаря!… Ось чим він захоплюється!…»
Тепер Армен збагнув усе. До цього часу ніхто не розумів Сето, ніхто нічого не знав про його прагнення, а тому і допомогти йому не могли, не могли і спрямувати його по вірному шляху.
Армен узяв у руки один з
– Чи це не золото? – спитав він.
– Ні, – засміявся Сето, – це мідна руда… Я знайшов її під чорними скелями.
– А цей чорний блискучий камінь?
– Чорний аспід. З нього в майбутньому вироблятимуть пляшки для нарзану… А нарзанні джерела якраз поряд з місцем, де я знайшов цей камінь.
– Ну, а цей іржавий, рихлий камінець, що злипся, наче грудка землі?
– Ні, – усміхнувся Сето, – яка ж це земля! Це залізо.
– Але ж воно зовсім не схоже на залізо.
– І не повинно бути схожим. Ашот Степанович каже, що руди в природі зовсім не схожі на вироби з них, які ми бачимо в крамницях… Подивись, наприклад, ось на цю грудку глини. Бачиш, блискуча рисочка на ній – ніби слимак проповз і залишив слід. З цієї глини одержують алюміній… А цей камінець, такий тьмяний – адже це білий-білий мармур! Він так потемнів од вітру, сонця, морозу, спеки…
Сето був у своїй стихії, його чорні очі наче горіли вогнем. Він запалився і одну за одною показував Арменові свої дорогоцінні знахідки.
– Глянь! Ти кажеш, що це зовсім не схоже на залізо? Справді, просто іржава земля. Тут знову винне повітря. В книзі пояснюється: «Кисень, який є в повітрі, сполучився з залізом і викликав іржу». Якщо ми покладемо цю руду в огонь, кисень виділиться і залишиться чисте залізо… Подивись, що я зробив у нас у хліві…
Сето взяв товариша за руку і повів його до старого хліва, де в одному з кутків було влаштовано щось на зразок горна з приробленим до нього ковальським міхом. На землі біля горна валялися грудки кам’яного вугілля.
Армен застиг від здивування.
Сето навіть не питав товариша, чи цікавить його все це, чи є в нього час слухати його, Сето, розповіді, розглядати його камінці. Захоплений близькою його серцю справою, він швидко роздмухував міхом вогонь і перекидав у ньому шматок іржавої руди. Нарешті, вихопивши кліщами з горна якусь палаючу, іскрометну, тверду грудку, він урочисто показав її Арменові.
– Ось тобі й те залізо, яке ти бачив. А знаєш, скільки заліза в наших горах?… І не тільки заліза. Чого тільки в нас нема!… Ось подивись…
В одному з кутків хліва Сето знайшов якийсь камінь і підняв його:
– Знаєш, що це за камінь? Це звичайний базальт. Ти б, напевне, покрутив його в руках, та й кинув, а з нього ж можна виплавляти ізолятори!
– Звідки ти це знаєш?
– Звідки? З книг знаю. І вчитель багато розповідав на уроках природознавства. Я так люблю його слухати!… Та хіба тільки руди є у наших горах!
Сето подивився на Армена з почуттям власної переваги і жваво вів далі:
– За Чанчакаром, трохи вище, є невелика ущелина, знаєш? Бачив, там в одному місці пробито землю і біля цієї дірки розкидано шлак?