Таємниця гірського озера
Шрифт:
Старанно позатикавши їх, Армен повернувся до товаришів.
– Нехай кожний з вас візьме дома по одному старому мішку і прийде на колгоспний склад, – звелів він, – а я поки що збігаю до Арама Михайловича.
Хлопці, нічого не розуміючи, перезирнулись.
– Ну, чого ви дивуєтесь? Хіба не ясно? Баграт нам на дорогу харчів дає! – зрадів Грикор і подався додому за мішком.
Та яке було його розчарування, коли в коморі йому в мішок поклали не харчі, а великий бутель з гасом!
– Що це за жарти? – ладен був розсердитись Грикор.
– Дозволь
– Вчена людина, без розуму нічого не зробить, – допоміг Арменові дід.
Він теж узяв бутель з гасом і поставив у свій кошик.
«Дуже цікаво, що вигадав Армен?» – намагалась розгадати цю загадку Асмік.
Завдавши на плечі мішки з дивним вантажем, хлопці вирушили в похід разом з приїжджими геологами.
У КРАТЕРІ ВУЛКАНУ
Долаючи гребені і розколини гір, піднімались наші мандрівники на вершину Далі-Дагу. Стежечки були вузькі і майже непрохідні. Спека знесилювала. Розпечене повітря обпалювало обличчя. Асмік, яка спочатку перестрибувала з каменя на камінь, наче коза, тепер ішла важко дихаючи і часто зупинялась. Арменові теж було нелегко, але він боявся, що його втому помітить Асмік, і намагався не відставати від Камо, який бадьоро крокував попереду. Грикор ішов, ні на хвилину не замовкаючи і розважаючи товаришів веселими жартами.
Впевненими кроками мисливця, не поспішаючи, але й не уповільнюючи кроку, йшов дід Асатур. Він підбадьорював молодь:
– Ну, любі мої, наддайте ходи! Недалеко, зовсім недалеко залишилося.
Невтомним і бадьорим почував себе Камо. Інколи, щоб здивувати товаришів, він, як молодий олень, з розгону плигав на яку-небудь вершину і гордо дивився звідти вниз, на відсталих товаришів. Обличчя хлопчика палало від гірського повітря, очі сяяли від захоплення і, можливо, від думки, що він і його товариші затіяли справу, повну таємничості й пригод.
Міцний, як Камо, але більш витриваліший був новий їхній товариш – Сето. Він був у своїй стихії. Худорлявий, мускулястий, легкий, він без зусиль долав важкі гірські стежки. Вся його увага була зосереджена на скелях, на гірських породах. Він відламував або підбирав якісь камінці і ховав їх у свою сумку. З хлопцями Сето майже не розмовляв і намагався бути ближче до геологів, уважно прислухаючись до їхніх розмов, приглядаючись до того, що вони роблять. Дивлячись на нього, товариші тільки доброзичливо посміхались – тепер вони знали його таємницю.
З часом Сето почав відставати: дуже важкі стали набиті камінням сумка й кишені. Нарешті він не витримав і висипав усі камінці в куточок під скелю. «Візьму їх на зворотному шляху», – подумав він і легкими стрибками помчав слідом за товаришами…
А ось і вершина гори.
– Ох, і місця ж тут! – вигукнув Камо.
І справді, те, що вони побачили, було разючою протилежністю кам’янистим, випаленим сонцем південним
В рамці смарагдових, вкритих весняними квітами гірських лугів лежало дивовижно гарне озеро. Воно було таке світле, таке прозоре, що, стоячи на березі, можна було роздивитися кожну піщинку на дні. Вище, на зубчастих гребенях гори, ще лежав сніг. Він танув і співучими струмочками збігав у озеро.
– Ой, як гарно! – вихопилось у Асмік. – І кози! Камо, подивись – дикі кози!
На протилежному березі озера, прямуючи до вкритих снігом гребенів, швидко мчали стрункі тварини. На мить вони зупинилися, прислухались і зникли за камінням. Лише одна з них, із загнутими назад величезними рогами, зупинилася на гребені і, витягнувши шию, стежила за рухом незнайомих двоногих істот.
– Це не кози, – сказав дід, – це гірські барани. Перешкодили ми їм, води не дали напитись.
– О, це не кози, а дикі барани, муфлони, так? Я читав про них, – сказав Армен.
– Так, барани, – підтвердив дід. – Дивіться – самі вони рудуваті, а зади білі. Ну, адже всі дикі тварини, щоб їх не помітили, набувають кольору трави, каміння, землі. То ви мені, може, скажете, для чого ж ці білі зади, га?
Хлопчики засоромлено мовчали.
– Ну, а я вам скажу, – самозакохано погладив дід бороду. – Це для того, щоб темної ночі ягня могло бачити, куди біжить мати, і не відставати од неї.
– Ти якось убив барана з величезними рогами. Це був самець. Чому ж і в нього був білий зад? – запитав Камо, думаючи цим питанням збентежити діда.
– А ти як гадаєш, чому? – запитанням на запитання відповів дід, а під вусами у нього заграла глузлива посмішка.
Камо мовчав.
– Це був вожак отари, – пояснив дід. – Вожак знає вузькі стежки, якими треба тікати від вовка. Біжить він знайомими йому доріжками, а за ним і вся отара. Біла пляма видніється десь у темряві!… Нащо у вантажних машин іноді білі круги позаду на борту? А для того, щоб машини не наскакували вночі одна на одну… Ось так і у баранів. – Дід оглянув своїх слухачів і продовжував: – Гірські барани мають звичку під час бігу витягатись ланцюжком. Тому ззаду у них біла пляма, щоб вночі не загубити одне одного. От і біжать вони ланцюжком, поглядаючи на ці білі плями. Якби не було їх, ягнятко загубило б свою матір, отара – вожака, і багато з них потрапили б до вовка в зуби або попадали зі скель…
Геологи стояли трохи віддалік і щось записували в зошити.
– Цілком зрозуміло, це озеро було раніше кратером вулкану, – сказав Ашот Степанович, підходячи до хлопців. – Подивіться на його форму – справжня воронка. Взагалі Вірменія – країна погаслих вулканів. Коли вулкан цей погас, кратер покрився лавою, утворилась чаша. Весною сніг танув, вода стікала в цю чашу – от вона і стала озером. Та яке ж воно красиве! Чи знайдеться художник або поет, який зуміє передати його чарівність!… А наші здогади, Армене, вірні. Дій! Із форми озера, характеру кратера ми вже зробили певні висновки. Так воно і буде.