Таємниця гірського озера

Ананян Вахтанг Степанович

– Нічого, виллємо! – вигукнув Камо. Він не любив довго роздумувати.

– З водою жартувати не можна, внуче, – застеріг дід Асатур. – Почекайте, хлоп’ята, трохи, я вам такого помічника дам, що все обійдеться добре, – сказав він і попрямував до узлісся.

– По-моєму, якщо ми шашлику наїмося, та вволю, нам ніяка вода не буде страшна, – серйозно висловив свою думку Грикор і підвівся на ноги. – Я зараз збігаю до лісу, наберу трохи хмизу.

Не минуло й двадцяти хвилин, як він з’явився знову на вершині гребеня з великою в’язкою хмизу на

плечах. Такої спритності від нього ніхто не чекав.

Грикор кулею скотився з пагорка і, шкутильгаючи, підбіг до товаришів.

– Швидше розпалюйте вогнище, поки я не помер з голоду! – сміючись, кричав він.

Хлопці швидко розклали вогнище, нарізали і понаштрикували на рожна, зроблені з гілок, які приніс Грикор, найсмачніші шматочки м’яса. Коли трохи згодом з-за того ж самого горба вийшов дід Асатур, тягнучи за собою довгу колоду, його мисливський нюх ще здалеку вловив знайомі і приємні пахощі шашлику. І дід прискорив ходу.

– Дичину, яку здобувають на полюванні, тільки так і треба їсти, – сказав він, сідаючи до вогнища. – А додому принесеш, кинуть у каструлю, зварять – ні смаку, ні задоволення… І рибу треба їсти там, де ти її зловив, і на тій же воді готувати: звариш на іншій – увесь смак втратиться. А як же інакше? Такі вже закони природи. Ну, мої любі, от вам і помічниця, – показав дід на стовбур дерева, сухий і без кори.

– Це липа, вона легка і плавуча. Киньте на воду і тримайтеся за неї… Мені однак запах шашлику не дає спокою… Слово честі, це витівка Грикора!

– Ну, от і гаразд! Тепер усе простіше стало. Я сам збирався доручити Грикорові дістати таку легку колоду, – сказав Ашот Степанович. – Тепер у нас є з чого зробити «підйомний кран», щоб витягти Сето з озера.

Шашлик з’їли з великим апетитом. Камо підвівся першим.

– Ну, роздягайтеся! – крикнув він.

– Ні, у нас до роздягання ще є одна важлива справа, – зупинив товаришів Армен. – Треба спочатку нею зайнятися… Сето, допоможи перелити гас із бутлів у глек.

Коли ця операція була закінчена, Армен сказав:

– А тепер треба приготувати рятувальний круг.

– Рятувальний круг?… З чого?…

– А от з цих бутлів. Вони досить великі, трилітрові… Дідусю, дозволь відрізати трохи шкури од твоєї мисливської здобичі.

Одержавши дозвіл, Армен вирізав із шкури барана кілька шматочків і щільно обв’язав ними шийки порожніх бутлів. Потім, міцно припасувавши бутлі до кінців і середини принесеної дідом колоди, він кинув свій «рятувальний круг» в озеро.

– Тепер і ті, хто не вміє плавати, можуть вирушити за нами, – оголосив він. – Хоч до самого центра озера!… Мої бутлі можуть витримати величеньку вагу.

– Ну, готово? Роздягайтеся ж швидше! – нетерпляче підганяв Камо.

– Ні, ще не все готово, – заперечив Армен. – А ти подумав про те, як ми опустимо на дно озера цей наповнений гасом глек? – спитав він, пильно поглядаючи на товариша.

Камо, що рвався вперед, як молодий, необ’їжджений кінь, змушений був визнати, що про таку «дрібницю»

він і не подумав.

– Адже гас легший за воду, і ніхто з нас не зуміє опустити глек на дно озера, – говорив далі Армен.

– Підв’яжемо до глека камінь. – запропонував Сето.

– Камінь?… Не треба. Гас легший за воду, це так, але глек – важкий. Глек з налитим у нього гасом буде важчий за воду на кілограм, – сказав геолог, швидко підрахувавши в своєму зошиті різницю між питомою вагою гасу і глека.

– Ну, готові ви, нарешті? – нетерпляче спитав Камо.

– Так, тепер можна сказати, що ми готові, – відповів Армен.

– Роздягнемося й ми, – сказав Ашот Степанович своєму товаришу-геологу. – Якщо ми не включимось у такий науковий похід, багато втратимо.

У ВИРІ

Ввійшовши у воду, хлопці вхопилися за колоду з бутлями і попливли до середини озера. Тут крутило воду дуже сильно. З глибини озера піднімались бульбашки, лопались, розбігались колами.

– Ось тут підводна річка і починається, – сказав Сето. – Камо, відв’яжи глечик і дай мені. Я…

– Зажди, спочатку обв’яжемо тебе вірьовкою… Ось так… – І Армен міцно обв’язав Сето вірьовкою. – Тут глибоко? – запитав він.

– Метрів чотири.

Армен на око виміряв вірьовку. В ній було більше п’яти метрів. Одв’язавши глек од колоди, Армен вручив його Сето:

– Ну, можеш вирушати.

– Не бійся, я тебе тримаю за хвіст, – засміявся Грикор, взявши в руки кінець вірьовки, якою був обв’язаний Сето.

– Ти ж, дивись, хвоста мого не впусти, а то знесе мене потоком, – сказав Сето і, обнявши глек лівою рукою, разом з ним пірнув у озеро в тому самому місці, де воно вирувало.

Притримуючись за плавуче дерево, всі з хвилюванням чекали повернення свого відважного товариша.

Кільця вірьовки, одним кінцем якої був обв’язаний Сето, а другий залишився у Грикора, швидко зникли з поверхні води. Нарешті вся вірьовка пішла під воду і натягнулась. Озеро сколихнулося, завирувало. Над його темною глибиною надувались і лопались великі повітряні бульбашки.

– Щось запізнюється… – тривожно сказав Ашот Степанович.

– Ні… Хвіст Сето у мене в руках: почне тонути – витягну, – спробував пожартувати Грикор, але раптом посерйознішав і скрикнув: – Вірьовку тягне в мене з рук! Камо, допоможи, скоріше! Сето тягне мене за собою!

Камо кинувся на допомогу Грикорові і теж ухопився за вірьовку, але вона з силою тягнула їх униз.

Тут і стала хлопцям у пригоді плавуча дідова колода і прив’язані до неї порожні бутлі.

– Хлопці, тримайтесь однією рукою за колоду, а вільною тягніть вірьовку! – кричав Ашот Степанович. – Тягніть не вгору, а вбік!

Спільними зусиллями вони почали тягнути вірьовку.

Нарешті вона наче відірвалася од чогось і пішла легше. Незабаром з води з’явилась голова Сето.

Вчепившись за колоду, Сето впав на неї грудьми. Він важко дихав.