Таємниця гірського озера
Шрифт:
«Тут щось є!» – весело подумала Асмік.
– А рушницю, дідусю, з собою візьмеш? – спитав Грикор. – Я минулого разу під Чорними скелями козу помітив – стояла як вкопана.
– Козу? – перепитав Арам Михайлович і замислився.
– Що ж, до завтрашнього ранку розлучимось. Вийдемо на світанку, – сказав Ашот Степанович. – А тепер додому, спати! Завтра у нас буде багато роботи.
– Що ж, коли організація вирішує, що я можу сказати! – підвівся з місця дід Асатур. – Скажу Наргіз, щоб вона для нас добрий шматок баранини зварила та загорнула в лаваш[16]. Візьму з собою,
ДОЩ НАД ВОДОЮ
Коли зійшло сонце, всі вже були коло Чорних скель і зупинились відпочити в тіні старого дуба.
– Наші предки щоосені приходили на поклін до цих скель, жертви приносили, – сказав дід Асатур. – А ось і «Ворота пекла» – он та чорна дірка, – показав він рукою. – Туди ще ніхто не заходив… Лише одного разу мій кум Мукел набрався хоробрості. Коли ввійшов, – згадував він, – в цю адову печеру, таким холодом дихнуло, наче з могили. Голова пішла обертом… Десь глибоко, наче під землею, щось гуде, вирує. Страшно зробилося. Як він втік – і не пам’ятає… «Напевне, – казав він, – це сатана у великому казані грішників варить. Засукав рукави й кидає одного за одним…» Ото їхні зойки і чув мій кум Мукел.
– Знову кум Мукел? – посміхнувся Камо. – Ну, дідусю, розповідай далі про все це Асмік, а ми пішли у розвідку.
– Ідіть, бог з вами. А може, внучко, що це й справді не пекло? Адже і на Чанчакарі де-вів теж не знайшли! Хтозна, що там угорі шумить!… Я своїм розумом міркую так: чи не серце Далі-Дагу там б’ється і чи не кров гори біжить по її жилах, вирує? Хіба Далі-Даг не живий! Чи мало він на нас, людей, сердився вогнем і димом дихав, ревів? А ти що скажеш з приводу цього, внучко? Може, і аду немає?
Асмік не могла стримати сміху: таким серйозним стало обличчя дідуся, зосередженим – погляд. Відчувалося, що для нього це не звичайне запитання.
– Яке пекло, дідусю? Ти серйозно кажеш?… Краще подивись, хмари які сунуть. Дідусю, ось і дощ накрапає…
– Хмари?… Будь ласка, давно чекаємо!
На Чорних скелях і справді зібралися хмари. Піднімалася буря. Загриміло, стократно відбиваючись луною печер і ущелин. Почалася злива. Дідове серце забилося.
– Джан! Гуркоти, гуркоти!… – з захватом повторював він.
– Дідусю, ходімо під ту скелю, – кликала Асмік.
Але листя дуба під струмками дощу шелестіло так мелодійно, так приємно, як пісня матері над колискою… Дід сів і притулився до стовбура дерева, мрійливо посмоктуючи давно погаслу люльку. Вторячи шелесту листя, м’яко видзвонювали, вдаряючись об каміння, дощові краплини. Чи могло бути щось приємніше за дрімання в такий дощ під крислатим дубом!…
– Дідусю, ходімо! Вимокнемо тут, – благала Асмік.
– Дай посидіти ще трохи, дівчинко! От уже скільки років я не був під деревом під час дощу… А як ти думаєш, може бути в печері вода? – почав було дід, але раптом десь зовсім недалеко мигнула блискавка і знову загриміло. – Е, ні, залишатися в грозу під самотнім деревом небезпечно! – Слідом за Асмік поспішив старий мисливець сховатися під виступом скелі.
***
Хмари,
Темні, похмурі, вони наче чорною завісою прикрили світле дзеркало озера. Воно теж почорніло, посумніло, але скоро його гладенька поверхня затріпотіла, здавалось, безліччю білокрилих чайок. Це вітер, що налетів з гір, здійняв на Севані хвилі і вкрив їх гребені білою мереживною піною.
Спала денна спека, повіяло прохолодою. Зів’ялі рослини ожили, підбадьорились. А внизу, в долині, радісно вигукували колгоспники: «Дощ!… дощ!…».
От якби ця злива пройшла над змученими спекою колгоспними полями!…
Сінокосарки, які працювали на луках по берегах озера Гіллі, зупинилися. Бригадир Овсеп наказав припинити роботу:
– Дощ зіпсує скошене. Нехай пройде. – І, глянувши на членів своєї бригади, спитав: – А сухе сіно встигнемо зібрати до дощу?
– Чого там питати, тільки час гаяти! – сказав молодий кремезний колгоспник. – Почнемо, товариші!
Всі взялися за граблі.
– Ну, любі мої, давайте швидше! – кивнув головою Овсеп, і різнокольоровий потік озброєних граблями колгоспниць рушив уперед. Поспішно згрібаючи сіно, жінки час од часу поглядали на небо. їх турбувало не те, що дощ промочить сіно: сіно намокне й висохне. Хвилювало їх інше: що коли дощ піде над озером, а не над полями села Лчаван?…
Не минуло й десяти хвилин, як береги Гіллі вкрилися купами скошеної трави.
Побоювання колгоспників виправдались: хмари пролилися дощем над Севаном.
– Сюди, сюди! Чого ви воду на воду ллєте!… – махаючи шапкою, кликав хмари на колгоспні поля бригадир Овсеп. Але хмари, не донісши свого дорогоцінного вантажу до полів села Лчаван, віддали його озеру.
– Косити далі!… – безнадійно махнув рукою бригадир Овсеп.
Знову із скреготом поповзли сінокосарки. Знову задзвеніли коси в руках колгоспників, рівненько підрізаючи траву і залишаючи на зеленій поверхні прибережних луків паралельні темно-зелені смуги.
А в горах розкотисто гриміло.
СЛІДИ ВІКІВ
Підійти до печери знизу було неможливо, і так само, як на Чанчакарі, наші розвідники вирішили добратися до неї з вершин Чорних скель.
Звідти було добре видно схожий на губу нижній край печери – гладенький і блискучий, наче відполірований. Вершина скелі не стрімка, і з неї, тримаючись за виступи, можна було спуститися до печери. Так, за словами діда, проник у неї «блаженної пам’яті» кум його Мукел. Ще легше, правда, було спуститись сюди мотузяною драбиною.
Міцно обмотавши кінець вірьовки навколо одного з гострих зубців на вершині скелі, хлопці спустили драбину і почали обережно злазити вниз. Добравшись до гладенького виступу печери, Камо зупинився на ньому і глянув униз. Від входу в печеру донизу тягнулася крута скеля і кінчалась глибоко в прірві.
За кілька хвилин до Камо приєднались Армен і Сето Спустився і Ашот Степанович.
З похмурої, темної печери на них дихнуло вологим, холодним повітрям, яке змусило всіх мерзлякувато здригнутися. Десь у глибині її, здавалось, дуже далеко, чулися глухі звуки, схожі на стогін…