Таємниця гірського озера

Ананян Вахтанг Степанович

Армен і Сето витягли кишенькові ліхтарики. Тоненькі промені світла забігали по вологих стінах, похмурих западинах, кривих ходах. Печера була велика і, мабуть, дуже довга.

– Ану, почекай, присвіти мені, – зупинив Армена Камо.

Він нагнувся і підняв з підлоги печери риб’ячий кістяк.

– Риба?… – здивувався Армен. – Дай-но подивитись.

При світлі ліхтарів хлопчики уважно оглянули кістячок. Він був зовсім цілий, хоч і невідомо з якого часу лежав на сухому камені посеред печери.

– Невже Чорні скелі

були під морем? – спитав Камо.

Армен запитливо глянув на геолога.

– Ні, – відповів той. – Вони складені з чорного граніту, а граніт не утворюється в морі… Тут щось інше.

Неприхована радість звучала в голосі молодого геолога.

Вони повернулись до входу в печеру і зупинились тут, мружачи очі від яскравого денного світла.

– Як ретельно відшліфовано… – задумливо, ніби сам до себе, сказав геолог, дивлячись униз на скелю.

– Я давно це помітив, і всі наші надії якраз на цьому і грунтуються, – тямущо кивнув йому головою Армен.

– Так? І ти можеш пояснити, що це таке?

– Звичайно. А риб’ячий кістяк підтверджує наші здогади.

– Ну, тепер більше немає ніяких сумнівів і можна діяти сміливо і впевнено, – твердо сказав Ашот Степанович.

– Невже є зв’язок між цією рибкою і блискучим слідом на скелі? – здивовано запитав Камо.

– Звичайно. Це наслідок одного й того ж природного явища.

Слова геолога ще більше розпалили цікавість і нетерпіння Камо.

Бачачи його муки, Армен вирішив покласти їм край.

– Ти знаєш, до чого додумалися ми з Арамом Михайловичем? – посміхаючись, запитав Армен товариша.

– До чого?

Камо збентежився: Армен завжди знає більше, ніж він!

– Ану, подивись униз.

Камо глянув.

– Що ти бачиш?

– Безодню.

– А ти не бачиш, що від цього краю до самої безодні Фархад прорізано у скелі вузьку улоговинку?

Камо широко посміхнувся:

– Справді, наче прорізано…

– А що може прорізати граніт?

– Вода!… – зірвалося з уст Камо. Але все-таки, як могла риба потрапити в печеру.

Ашот Степанович, ласкаво поглядаючи на хлопців, прислухався до їхньої розмови.

– Риба, звичайно, не могла жити в печері, для неї тут не було їжі, – спокійно відповів Армен. – Але подивися на її кістяк. Адже це кістяк форельки… Добре придивися, Сето: звідки ця форель. З Севану чи з гірської річки? Ти син рибалки, ти повинен знати.

– Ні, це не севанська, це річкова форель, – авторитетно заявив Сето.

– А ви що скажете, Ашоте Степановичу?

Почувши підтвердження, Армен пояснював далі:

– А цей вид форелі, як ви знаєте, живе тільки в гірських річках. Бачиш, у неї, крім хребта і бокових ребер, інших кісток нема і паща широка… Саме така форель, яку ми бачили вчора в озері на вершині Далі-Дагу. Словом, мені здається – ми знайшли старе річище річки, яка витікала з гірського озера. Рибку принесло сюди потоком

води. Це було перед землетрусом. Річка протікала раніше тут, але землетрус змінив її річище. Скеля всередині розкололась і перегородила шлях річці, змінивши її напрямок. Ми поки що не знаємо, куди вона тече, але подивись, який тут був водоспад! Подивись, з якої височини падала вода… Ото було видовище!… А он і та дика коза, про яку говорив Грикор. Глянь, стоїть розгублено унизу і не помічає нас.

– Тепер я здогадався, чому сюди приходять кози! – вигукнув Камо. – Як онук мисливця, я можу підтвердити, що в спеку їх сюди приваблює підземний шум води.

– Так воно і є! – радісно закричав Сето, обнімаючи друзів.

– Попадаєте в прірву, гей, ви!… – застеріг їх Грикор. – Недаремно кажуть, що верблюдам завжди хочеться потанцювати на вузенькому місточку… Одійдіть далі!

– Ну, ходімо в печеру… Ні, почекайте! Треба спочатку налякати козу, а то твій дід, Камо, не витримає і підстрелить її. – І Армен, вигукуючи: «Ей, ей, ей!» – скинув у прірву камінь.

Коза здригнулася, наче оглушена громом, потім стрибнула раз, вдруге і зникла в розколинах Чанчакару, злившись своєю рудою шерстю з червонуватим камінням скелі. Тільки по тому, як сипався щебінь з вузеньких стежечок, і можна було уявити собі стрімкий біг тварини.

Розвідники знову повернулися в печеру, ледь стримуючи свою радість, за хлопцями йшов геолог.

Ашот Степанович уважно оглядав печеру. Вистукуючи своїм геологічним молоточком, він то йшов всередину печери, то повертався. Нарешті він сказав хлопцям, які нетерпляче чекали його рішення:

– Почнемо тут пробивати.

Сето підняв лом і ритмічними ударами став довбати каміння.

– Армене, світи! – командував Камо. – Сето, дай тепер і я попрацюю. – І він узяв із рук Сето важкий лом. Грикор старанно вигрібав з видовбаної у скелі ямки дрібне каміння і ссипав його купкою на плоский уламок скелі.

– Небагато, – зауважив він. – Гора моя не більша за кулак.

– А коли буде завбільшки з кавун, тоді можна буде покласти в пробоїну вибухівку, – сказав Ашот Степанович.

Камо, завжди нетерплячий, цього разу хвилювався ще більш, як колись. Він завзято довбав скелю, піт градом лився з нього.

– Зажди, – сказав Грикор, – що ти марно мучишся, як молодий бичок, якого вперше запрягли! Кожна справа вимагає уміння, – додав він повчальним, як у діда Асатура, тоном. – Бий ломом не поспішаючи. Камінь не силою, а вмінням треба брати.

Грикор один час допомагав робітникам у каменоломні ферми, на будівництві скотарника для молочної ферми, він не раз бачив, як ламали і підривали камінь. Взявши лом, він почав бити ним по скелі розміреними ударами, не напружуючись і не поспішаючи. І незабаром купа уламків на плоскому камені почала швидко зростати, а лом заглиблювався в скелю майже на дві п’яді.