Таємниця гірського озера
Шрифт:
Арам Михайлович мовчки кивнув головою і, знявши піджак, закачав рукава сорочки.
Прибіг Шушан з дорожньою аптечкою. Кімната наповнилась їдким запахом нашл-тирю.
Увійшов дід Асатур. Борода у діда була скуйовджена. Жалісливим, тремтячим голосом він почав умовляти вчителя:
– Арам-джан, жити тобі щасливо! Заради усього, що тобі найдорожче, подзвони в Єрз-ван, сповісти по радіо, нехай приїдуть лікарі, вчені, врятують мого внука!…
– Заспокойся, дідусю!
– Тисячу дам, мільйон дам… Покличте професора, врятуйте мого внука!
Баграт
«З’їхав з глузду, бідний, – подумав Баграт, – про мільйон верзе!»
Удворі Сето й Армен заспокоювали Асмік. Вона схлипувала і витирала хусточкою сльози, що весь час набігали їй на очі.
Біля воріт Грикор вичитував рахівникові Месропу:
– Ти що це там затіваєш? Чортзна-що плещеш?… – кричав він. – Яке пекло, які чорти?… Вода біжить, розумієш?… Вирує, шумить! Завтра піду приведу її в село. Тобі й краплини не дам – здихай від спраги… З хлопцем лихо скоїлось через його ж необережність, а ти тут нашіптуєш: чорти покарали… Досить тобі, нарешті, людям голову морочити!
Грикор так обурився, що втратив почуття міри у своїх висловах.
– Хто сказав, що не вода?… Чого ти галасуєш, Грикор-джан?… – розгублено мимрив Месроп, оглядаючись, чи не чує хто.
У цей час у двір зайшов зеленоокий хлопчик з блідим, стурбованим лицем. Це був заздрісник Артуш.
Хлопчики мовчки дивилися на нього. Тепер, коли сталося нещастя з Камо, їм особливо неприємно було бачити цього давнього недруга їхнього товариша.
– Ну, а ти чого губи розквасив?… – уїдливо запитав Грикор. – Хіба й тобі жалко?
Артуш підвів на Грикора очі, повні непідробленого горя, і Грикор зрозумів, що дуже образив його своїми словами.
– Не сердься на мене… – сказав Артуш. Голос у нього був глухий, несміливий. – Заради нього пробачте! – На очах у Артуша з’явилися сльози.
– Гаразд, – простягнув руку Артушеві Армен. – Тільки зараз не до тебе…
Біля ліжка хворого клопоталися кілька чоловік.
Ашот Степанович тримав у руці пляшечку з нашатирним спиртом. Баграт тер Камо виски. Арам Михайлович робив хлопчикові штучне дихання.
Нарешті їх зусилля увінчалися успіхом.
Бліде обличчя вчителя раптом спалахнуло, очі засяяли радістю.
– Живий? – запитав Баграт.
– Живий! Дихає…
Ця звістка миттю перенеслася у двір. Всі полегшено зітхнули. Звідти долинув голос Асмік:
– Пустіть, пустіть мене до Камо!…
Але Баграт посварився на неї з вікна.
– Ну добре, добре, іди, тепер можна, – сказав голова колгоспу, добродушно посміхаючись.
Грикор стояв осторонь, обливаючись слізьми, але не міг навіть зараз утриматися від жарту:
– Я вже знаю: вдавав мертвого, щоб його ще більше полюбили!
Всі засміялись, але не тому, що їм сподобався Грикорів жарт, а просто з радощів.
Асмік, зустрівши здивований погляд Камо, зупинилась, повернулась, припала до грудей Баграта і розплакалась.
– Заспокойся, доню, все гаразд, усе
З сусідньої кімнати вийшла мати Камо, опустилась на коліна, і припавши до ніг сина, заплакала. Це були сльози не горя, а того безмежного щастя, яким може бути сповнене лише серце матері.
А Камо тупо дивився на всіх великими очима і нічого не розумів…
– Ожило, ожило моє левеня! – схвильовано говорив дід Асатур і, піднявши руки до неба, бурмотів щось незрозуміле. – Тю, що це я кажу! – раптом схаменувся дід. – В руках небесних сил нічого більше не залишилось…
– Ти чого це засумував, дідусю? – ласкаво запитав його Арам Михайлович. – Бачиш, все добре, живий твій онук.
– Га?… – опам’ятався старий і, ніби розв’язавши якесь складне завдання, заговорив знову, але якось дивно і безладно. – Отже, відомий мисливець Асатур серцем своїм менший за цих дітей… Вони для нас життя свого не шкодують, а я гроші жалітиму? Ні, досить, досить! – раптом закричав він. – Баграт-джан, придушило мене це багатство, ці мільйони серце моє висушили… Піду принесу, на душі стане легше… – І він рішучими кроками вийшов з кімнати.
Ніхто не зрозумів недоладної мови старого.
– Що з нашим дідом? – здивовано звів брови Баграт. – Захворів він, чи що? Які мільйони?…
Арам Михайлович здивовано знизав плечима.
Хата старого була недалеко. За кілька хвилин, згинаючись під вагою великого, туго набитого мішка, з’явився дід.
– Ось вони, мої мільйони, візьміть їх… – сказав він, кладучи мішок на долівку. – Дочко, принеси який-небудь килим! – звернувся він до матері Камо.
Всі перезирнулись і зашепотіли.
– Іди додому, – поклав руку на плече старого Баграт. – Іди відпочинь, заспокойся.
– Кажу – килим дайте! – розсердився старий. – Чи ви думаєте, що дід збожеволів? Дайте килим, я свій мільйон викладу… Відійдіть, місце звільніть… Ось так! – командував дід, широко розставивши ноги і розмахуючи руками.
Зірвавши із стінки килим, він розстелив його посеред хати і вивернув на нього все, що було в мішку.
Усі остовпіли.
– Ох! – скрикнула Асмік.
Дорогоцінні, всіх кольорів райдуги каміння, золоті монети, браслети, підвіски, обручки, намисто, сліпучо виблискуючи, купою висипалось на килим.
Дід Асатур стояв над цим скарбом гордий і, однією рукою погладжуючи бороду, а другою стискаючи рукоятку кинджала, дивився на всіх блискучими очима.
– Що? Сказав – дам мільйона! А ви думали: збожеволів старий? То що тепер скажете?…
Торжествуючий погляд старого мисливця зустрівся з суворим, повним докору поглядом Драма Михайловича. І раптом старий усе зрозумів: радісна переможна посмішка зникла з його обличчя і рука перестала стискати рукоятку кинджала. Дід скинув папаху, став на коліна і низько схилив свою сиву голову, ніби приречений на смерть.