Таємниця гірського озера
Шрифт:
Вода в озері була спокійна. Тільки вітерець налітав інколи і покривав її легкими брижами. Той раз, навесні, озеро бурилося, надималися і лопались великі бульбашки, вода розходилась колами і бігла до берегів. А зараз – ніякої ознаки водяника… Дзеркало води – рівне і світле. У ньому лише відбиваються очерети, та іноді промайне тінь яструба, що, шукаючи здобичі, кружляє над озером.
Все навкруги було таким мирним, така панувала тиша, що у Камо навіть задзвеніло у вухах…
Гаряче серпневе сонце
Напруженість становища стомлювала його, але він стояв, не ворушачись, і чекав.
Нарешті терпіння Камо було нагороджене. Озеро захвилювалось, закипіло. По його дзеркальній гладіні пішли великі бульбашки і, лопаючись, колами побігли до берегів. Потім вода в центрі озера надимилась, піднялась широким невисоким грибом, і в повітрі пролунало страшне: «бо-олт… болт… бо-олт!…»
Озеро здригнулось, захвилювалось.
Чамбар рвонувся і шалено загавкав, викликаючи незрозумілого ворога на бій.
На обличчі Камо заграла переможна усмішка.
«Гаразд, – здавалось, говорив він, – більше не здивуєш і не злякаєш, – знаємо ми, що ти таке!…»
«Водяник» виніс з собою з глибини озера і розсіяв по його поверхні багато дрібно покришеної соломи.
Камо дивився на солому й усміхався. От звідки йде ця вода! Ось чим пояснюється це страшне ревіння!
Раптом він помітив на воді щось чорне.
«Що це, їжак чи мертва лиска?»
Водяні кола поволі підходили до берега, все ближче і ближче посуваючи до нього цей таємничий предмет.
– Та це чиясь шапка! – вигукнув він. – Як вона сюди потрапила?
Виломавши очеретину, Камо підчепив нею шапку й витяг на берег.
Чамбар, захвилювавшись, кинувся до шапки, вирвав її з рук Камо і старанно обнюхав. Потім, підвівши на хлопчика свої розумні очі, він подивився на нього так виразно, ніби хотів сказати щось дуже важливе.
– Адже це Грикорова шапка! – сказав Камо. – Чамбарчику, рідний, що з нашим Грикором?…
Шапка зіпсувала радісний настрій Камо і навіяла на нього сумні думки. Замислений, повернувся він до човна і поплив до острова, на якому залишив Асмік і діда.
– Ну-ну, що там було? – накинулась на Камо Асмік. – Що ти бачив?
– Коли пролунало ревіння, з озера піднявся стовп води, – сказав Камо. – Але, дідусю, все це дурниця. Важливо ось що: тільки стовп упав, озеро вкрилося соломою. А солому, як тобі відомо, хлопці наші разом з водою послали нам з Чорних скель.
– Оце так штука! Значить, стовп, ідо піднімається з дна озера, це вода? Та, що в Чорних скелях тече? – здивувався дід.
– Так, з Чорних скель… Вірніше, з Далі-Дагу, з того гірського озера.
– А хто ж реве?
– Краще ми про це в Арама Михайловича і Армена запитаємо, вони докладно пояснять, чим
– Звичайно, вони пояснять. Але чому ж вода не реве, витікаючи з джерела? – наївно запитала Асмік.
Дід замислено погладжував бороду. Всі його старі вірування розбивались одне за одним, а нове з труднощами вміщалось з голові.
– Дівчина правду говорить. Чому це вода, що б’є з джерела, буде, як вішап, ревіти? Тут щось інше… – з недовір’ям похитав він головою.
– А чому ти, Камо, такий похмурий? Зробив велике відкриття – і не радієш? – запитала Асмік, тривожно поглядаючи на хлопця.
– Знаєш що?… Я Грикорову шапку впіймав у озері. Недобре це… – Камо дістав з човна і показав Асмік мокру шапку Грикора. – Її викинуло разом з водою і соломою з дна озера Чи не сталося чогось з Грикором!
– Грикор упав у підземний потік?… – злякалася Асмік. – Їдьмо, їдьмо швидше! Чого ж ми чекаємо? – І дівчина стрімголов кинулась до човна.
Вони гребли щосили, досадуючи, що шлях їм перетинали водорості.
Ось нарешті і найкоротша в світі річка і рибальський будиночок на березі. Камо й Асмік вистрибнули з човна і побігли в село. їх доганяв Чамбар. А дід відстав.
На стежці серед стерні, не доходячи до села, їх зустріли Сето, Артуш і Армен. Всі вони були чимось заклопотані.
– А Грикор?… – кинулась до хлопців Асмік.
– Ну, годі!… Не муч дівчину! – обернувся назад Сето.
З-за снопів, що стояли недалеко від дороги, показався Грикорів чуб.
Асмік підбігла до Грикора і повисла в нього на шиї. Слідом за нею і Камо міцно обняв і поцілував товариша.
– Ти живий, Грикоре, живий? – питав він, оглядаючи товариша з усіх боків.
Хлопці, нічого не розуміючи, дивилися на цю незвичайну сцену.
– А чому я повинен померти? – здивувався Грикор, але, побачивши свою мокру шапку, здогадався. – Не турбуйся, моя рідненька, Грикор не з тих, хто вмирає даремно, – сказав він, ніжно гладячи голову Асмік. – Дурний я, чи що, щоб залишити цей прекрасний світ, землею вкритися чорною!
Утираючи сльози, напівсердячись, напівсміючись, Асмік смикала його за волосся.
– Боляче! – верещав Грикор, щасливо посміхаючись. Дякую тобі, господи! – жартував він, звівши до неба очі. – Отже, і за мною є кому плакати… Ну що, Камо, випливла солома в озері?… Адже ми чули, як цей чорт репетував.
– Ревіння ми почули рівно через тридцять вісім хвилин після того, як спустили воду, – сказав Армен. – В цей час ми вже підходили до села.
– Твоя мати, певно, знову галас зчинила, як почула цього водяного? – сміючись, запитав Камо у Сето.
– Ну, звичайно, – відповів за нього Грикор. – Одразу ж полізла на дах і почала махати руками, бити себе по колінах і на допомогу кликати…