Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
…Ставши першим заступником Андропова, він не міг курирувати дев’ятку, бо традиційно вона не виходила за межі голови, але спрокволу, неквапливо Цвігун добився того, що став впливати на кадрову політику і в цьому підрозділі, заздалегідь поговоривши про це з благодійником.
У ту пору Леонід Ілліч увійшов у силу, дивуючись з того, як легко Косигін і Підгорний віддали йому своє безкрає верховенство, добровільно, без особливого, а тим більше видимого натиску перемістившись у його тінь; але ж допомагав Суслов, раз у раз повторюючи, що російському народові потрібен державний символ,
Ось тоді Брежнєв і сказав Цвігунові:
— Треба знати все про всіх… І ще: щоб не тріпали ім’я дітей! Цього не прощу. Вони великосердні, як і я, цим легко скористатися: народець наш батіг шанує, добротою — гребує…
Коли «брудні плітки» про дітей Першої Особи невтримним шквалом покотилися по Москві, Цвігун подзвонив дружині благодійника: «Що робити?»
Конкретних рекомендацій не дістав, тому зробив так, що діти — спочатку син, потім дочка — самі запросили його на вечерю; говорив з кожним окремо, по-батьківськи, але водночас підставляючись для удару й жарту: був би ріднею — одна справа, а так — треба тримати дистанцію, не забуваючи ні на мить, хто ти, а хто вони.
Діти сміялись:
— Не в поліцейській державі живемо! Що ж нам, списки приносити на затвердження — з ким можна зустрічатися, а з ким не можна?!
Саме тоді він відчув себе молотом на ковадлі: діти не хотіли міняти свого способу життя — вольготного й богемного, а до благодійника з цим не підеш, не зрозуміє…
Саме тоді він до кінця поринув у творчість — єдине заспокоєння…
Правив свої рукописи, записані професіоналами, частіше почав з’являтися на люди, немов хотів цим відмити манеру поведінки дітей Першої Особи; тоді ж і підкинув Леоніду Іллічу ідею про написання ним своїх спогадів.
З мовчазного благовоління вождя підібрав кандидатури «колективних брежнєвих»; у тому, що мовчатимуть — не сумнівався, правила гри у державі відомі всім, нагадувати не треба, навчені.
Коли якось хтось із охорони все-таки рискнув доповісти, що один з контактів дітей «зв’язаний з кримінальним світом», він роздратовано відповів:
— То розв’яжіть…
Нехай думають. Зрештою за охорону Першої Особи відповідає Андропов, пора навчитись вишкірятись, з добрих мотузки крутять.
Нарешті про скандали дітей спитав і Голова.
— Юрію Володимировичу, — відповів Цвігун, — я не смію вторгатися не в свою прерогативу… Якщо доручите мені курирувати охорону Леоніда Ілліча і сім’ї — наказ виконаю. Інакше — не хочу, щоб мене неправильно зрозуміли. — І натиснув: — Є ж люди, які неодмінно спекулюватимуть нашими стосунками з генеральним, понад чверть віку разом…
Андропов тоді нічого не відповів, але невдовзі після цього розписав йому інформацію, що надійшла на дочку
Цвігун відчув тоді безвихідь, тривогу й рвучкий тягар у грудях: сказати про це можна лише Брежнєву, але чи зрозумів?! Якби Леонід Ілліч не був такий добрий, якби він хоч крихітку взяв з манери сталінської суворості, а то ж ні!
Немає в нього цього, спитується правити людьми Хазяїна добром. Не можна! Вони тільки сталінський страх розуміють, слово для них не закон, на них батіг потрібен… Чому він зволікає?! Чому не віддає господарство?! Хто, як не я, відданий йому?! Так, правильно, Андропов підконтрольний, але все одно останнє слово за ним, а раптом не встежиш?! Тоді що?
Згадав інформацію про розмову Юлії Хрущової з друзями: «Коли б Микита Сергійович не пожертвував Сєровим — на догоду тим, хто начебто вболівав за престиж лідера, коли б не думав, що йому докорятимуть за потурання співробітникові Лаврентія Павловича — ніколи Брежнєв із Сусловим не захопили б влади, Сєров був вірний сім’ї до останньої краплі крові…»
Ох, якби і цей розшифрований запис підслухування можна було доповісти благодійникові! Але ж тепер інші правила: «так» і «ні» не говорити, «чорного» й «білого» не називати!
Він згадав слова одного з своїх знайомих письменників, який цитував Біблію: «Во многия знання многие печали».
Отже, менше знатимеш, легше спатимеш.
…Він зрозумів, що Андропов поставив його під невідмивний удар, передавши йому, Цвігунові, рішення згори особисто затримати академіка Сахарова й вивезти його на заслання.
Завдяки своїй службі він знав, та й зобов’язаний був знати, що Брежнєв викликав до себе Щолокова й без усмішки сказав йому:
— Ти припини посиденьки в себе з музикантами влаштовувати! Очкарик твій, що на великій скрипці пиляє, — Растрапович, чи як там?! — на еміграцію подає… І нехай собі! А за тобою через це Андропов стежить! І взагалі будь розбірливий з тими, кого наближаєш…
Цвігун знав, що відтоді благодійник не приймав Щолокова; хоч він розумів, що саме Щолоков справжній йому друг, як-не-як разом починали в Молдавії. Такий працівник, та ще й на ключовому охоронному посту, солодкий, але хіба може йому бути союзником той, хто тепер щодня дзвонить Голикову, помічникові Вождя, й слізно благає, аби той улаштував йому зустріч з Леонідом Іллічем, а Стратег був непохитний.
Він болісно шукав виходу, — а про це ж ні з ким не поговориш, — шукав і не міг знайти його, бо треба було приймати самостійні рішення, а роки, проведені в апараті, відучують людину бути самим собою, і знову важкий сплін безнадійної депресії давив на нього гранітом страшного надгробка, коли начебто й дихаєш, ходиш, смієшся, тиснеш чиїсь руки, а заглянеш у душу — мертвий, відспівують…
Викликав Суслов, напав на нього грубо:
— Ви взялися оберігати сім’ю Леоніда Ілліча, а до чого де призвело?!