Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
Цвігун кинувся дзвонити Брежнєву; не з’єднали; сім’я також відмовилась підтримати його; упав у ще важчу депресію; а тут Андропов додав, сказавши на колегії, публічно:
— Усе пишеш, письменнику? Може, професію пора міняти? Хто замість тебе справи робитиме?!
…Щолокова пасли; збирали компромат безперервно; як зупинити це?!
За дочкою Першої Особи також стежили невідступно; доповіли про її нові контакти — нібито зустрічалася з актрисою Зоєю Федоровою, котрій знову відмовили у
Що робити? Як бути йому?
Андропов усмішливо мовчить; Суслов зривається на фальцет, кричить, полотніє його обличчя; Брежнєв не виходить із кінозалу на дачі, немовби вимкнув себе з життя країни, — хай усе йде, як іде…
Саме того дня він відчув — як і в п’ятдесятому — шкірою, кінчиками пальців: хтось без упину стежить за ним, за всіма, кого він любить, щось страшне готують проти нього, і він сів до столу — писати листа Леоніду Іллічу про змову, яка ввижалася тепер йому повсякчас — виразно й застрашливо…
Але нічого не виходило з листом: він звик працювати з секретарями, помічниками й консультантами, котрі готували тексти виступів і записок. Він навчився легко забувати літераторів, які писали для нього сюжети романів та сценаріїв, бо вважав, що обкладинку, пропахлу ледерином, з його ім’ям на корінці створив він сам. Він тому й розгубився, коли відчув своє безсилля висловити те, що краяло серце й розривало мозок, і знову важка, немов мокра ватяна ковдра, туга навалилася на нього, і він поїхав за місто, а потім попросивсь у Барвиху, на лікування, думав, що там зможе закінчити свій лист-обвинувачення.
Але його безперестану викликав Суслов, і безжально-вимогливо дивилися в його перенісся голубі очі Андропова, і відчувалася порожнеча навкруги — з кожним днем зловісніша. І він зрозумів тоді, що життя, яке тільки-но почалося, котиться в прірву.
Чим частіше Семен Кузьмич прокидався серед ночі — снотворне вже не діяло, — тим очевидніше він розумів, що діяти проти корупції, проти тих людей, імена яких то там, то тут проскакували по сусідству з недоторканними, та й не тільки з ними, немислимо, бо призведе до непередбачених наслідків, коли треба буде називати чорне чорним і приймати рішення, а хіба це можливо?!
Кому вірити, думав він, охоплений жахом; кому відкрити серце, у кого поради просити?! Немає довкола людей, пустеля; затаєна, льодяна, окаянно-задушлива, з низькою чорнодимною хмарою, в якій рояться вороги, що вже давно готові кинутися на спину, розпластати на льодовій паморозі й знайти гострими різцями слабеньку синяву сонної артерії…
Кожного ранку він вставав з безсонного барвихінського ліжка пригнічений, ждучи чергового дзвінка Суслова: «Що у вас нового у справі Федорової? Що з Буряцею? Чи q інформація про те, де саме справжній штаб, що фабрикує ці мерзенні чутки про сім’ю того, хто такий дорогий радянському народові?»
Ну що, що відповідати
6
Генерал-лейтенант у відставці, Герой Радянського Союзу Строїлов, удостоєний цього звання у сорок третьому, після поранення, повільно підвівся з кушетки назустріч сину й Костенку, важко обіперся на величезну палицю (як він її тільки в руках тримає, він же легший за неї, пушинка, в чому тільки душа держиться) і, хистко ступивши крок до столу, кивнув на масивні стільці:
— Прошу…
Сідав він обережно, немов по частинах, — спочатку завів одну ногу, потім, учепившись довгими (точнісінько, як у сина) пальцями за краєчок столу, повільно опустив торс, після цього підтяг рукою ліву ногу, а вже потім відкинувся на спинку, ставши величним й відсторонено-недоступним.
— Знайомся, тату, це…
Генерал ледь досадливо перебив його:
— Сідайте, Владиславе Романовичу… Ім’я моє ви знаєте, по батькові Іванович, радий, що відгукнулися на прохання заїхати… Пробачте, що не протягаю вам руки, вірний нашому революційному девізу: «рукостискання відмінено»…
— А чому, скажіть? — спитав Костенко, сідаючи навпроти генерала.
— Думаю, профілактика тифу. Етична підоснова — якщо вона була — мені невідома… Я ж з свого села Мирославлево — прямо в Смольний…
Строїлов-молодший посміхнувся:
— Батькові сподобався анекдот про двох англійців. Один запитує: «Джон, ось ти рафінований, справжній інтелігент, скажи, як і мені стати таким же?» — «Треба закінчити Оксфорд». — «Я закінчив!» — «Не тобі — дідові!»
— Це не просто анекдот, — озвався генерал. — Це притча, а в будь-якій притчі приховане Біблейське. Слава Богу, мій батько був справжнім селянином, до церковної книги був запопадливий, чого й нас, дітей, навчав… Андрюшо, якщо це тебе не обтяжить, зроби каву… Ви голодні, Владиславе Романовичу?
— Ні, дякую.
— Дивіться, — генерал посміхнувся. — Мене, як ветерана, прикріпили до гастроному, в дні свят отоварюють копченою ковбасою, гречаною крупою й фінськими плавленими сирками…
— Спасибі, — повторив Костенко, — я, чесно кажучи, сиджу як на голках, у нас чепе, знайшли злочинця, треба починати діло…
— Розумію… Постараюсь говорити стисло… Я побачив у сина робот того, кого ви шукаєте… Це мій слідчий Сорокін.
Він страшна людина, бо в ньому поєднано розум, садизм, силу й сентиментальність.
— Але ж він мертвий… Так мені сказав Бакаренко, так вважають в чека…
— Це він, — повторив генерал. — У такому не помиляються.
Костенко зразу поліз по сигарети, генерал похитав головою:
— Єдине прохання: якщо можете не курити хоч півгодини — утримайтесь, будь ласка. Я вас більше як тридцять хвилин не затримаю… Деякі психологічні риси до портрета цього ката допоможуть вам намалювати образ злочинця…
— Так, так, звичайно, — сказав Костенко. — Коли стане невтерпець, вийду на сходи й там покурю.