Таємниця підземної галереї
Шрифт:
— Гаразд, — мовив резидент. — Зостанемося в цій чорній кімнаті.
Голос його прозвучав сухо і офіціально.
Фаніка лежав на долівці вже в іншій камері, де не поставили навіть дощаного ліжка, і наче летів у прірву. Зовсім не відчував свого тіла, біль немовби вщух. Очі були розплющені, але нічого не бачили. Навколо темрява. А він, легенький, як пір’їна, лине в темряві
Пригадував, як борсався на кам’яному столі, як металеве пруття стискало йому руки, ноги, груди. Тепер уже розумів, навіщо там понавішували на стінах оте дерев’яне, залізне і ремінне причандалля. Але знав і те, що він виявився твердішим за
“Після війни, — говорила йому вдома Марія, — ми поїдено в гори…”
Марія десь там… Він дуже любить її, та тепер його дружина далеко-далеко, і голос її долинає здаля, із світу, осяяного сонцем і хвилями, заповненого радістю і людьми. Колись і він жив там. А тепер він лине в повітрі…
“Кармен” плавав під червоним прапором”, — казав Павло.
Та Фаніка знав це й сам. Пам’ятав і те, як разом там, за цвинтарем, перерізали провід од німецьких прожекторів. Тупі ножиці не слухалися, а вартовий усе наближався… Хіба це можна забути? Але ті, з чорної камери, нічого не узнають. В’язень згадав їхню лють. Знову побачив, як вони, мерзенні і нікчемні, метушаться біля кам’яного столу і все допитують. Не довідаються ні про що. Фаніці на якусь мить здалося, що він підіймається вгору, наче цигарковий дим. Линув у туманній тиші, із знівеченим посинілим тілом, яке вміло мовчати. Павло, і Балабан, і Шербан, і Лука, і багато-багато інших побачать кінець війни, вони йтимуть вулицями з бойовою піснею “Вперед, до рішучого бою!” Без нього співатимуть. Без нього? А хто ж ото несе прапор?
— Я, — промовив уголос Фаніка.
Проте знав, що він далеко, там, куди пісня не може долинути. І вже підносились гори, не ті, про які мріяла Марія, а гори мовчання.
11. ДРУГ ЧИ ВОРОГ?
Упевнившись, що за ним не стежать, Павло попрямував до Анадолкіой. Здалеку в заграві сонця побачив високий мінарет мечеті Джюма та балкончик, з якого мулла закликав правовірних на молитву. Опинившись на немощених вулицях, таких самих, як і ті, де він проходжався недавно з Султаною, юнак знову згадав дівчину, що так несподівано увійшла в його життя, і посміхнувся. Здалеку, з рівнини Берегану, повівав вітерець, пестив його лице і линув далі до моря, як спрагла, людина спішить до прохолодної води. Дерева пообіч вулиці нагинали своє віття, шелестіли листям.
Йоргу… У нього довгі руки, товсті пальці, як у справжнього робітника. Але Павло не знав, де працює його друг. Один час думав, що він із збройового заводу, але ніщо не підтвердило цих здогадів. Хлопець не допитувався. Був радий, що давно вже зв’язаний з цією дебелою, на перший погляд млявою, незграбною людиною, яка, однак, могла бути жвавою і міркувала досить швидко. Як старший на десять років, йоргу знав багато чого. Павлові не раз випадало бачити його врівноваженість і здоровий глузд, через те він і довірявся другові у всьому. Що ж він скаже про ці шифровані повідомлення та скриню, набиту грішми?
— Сподіваюсь, ти не привів за собою “хвоста”, — відразу спитав Йоргу.
— Не турбуйся. Краще скажи, чи знаєш ти щось про Фаніку.
— Його перевели в тюрму для цивільних. У нас там своя людина. Знаємо, що він поводиться,
Серце у Павла забилося дужче. І він спитав якимсь хриплим голосом:
— Його мучили? Так?
— Авжеж. Та він витримав.
Йшли мовчки. У бідняцькому кварталі стояла тиша, тільки вітер крутив хмари пилюки і гнав її до моря.
— А тепер? — трохи згодом спитав Павло.
— Не турбуйся, — заспокоїв його Йоргу. — Ми зробимо для Фаніки все… Можливості у нас є!..
Голос Йоргу звучав впевнено. Заспокоївшись, Павло почав розповідати, що він побачив у підземеллі. Сказав про рацію і скриню з грішми. А закінчив запитанням, яке мучило його весь час:
— Друг чи ворог?
Йоргу слухав мовчки, час від часу перебиваючи, щоб уточнити якусь деталь.
— Дай сюди шифровку, — мовив він, так і не відповівши Павлові. Перебіг очима літери і сховав папірець у кишеню. — Гаразд… Я сподіваюся, скоро про все дізнаємось. Якби не оця скриня… А ти певен, що там карбованці?
Павло подав йому асигнацію, яку прихопив з собою.
Йоргу присвітив ліхтариком.
— Так, — прошепотів, наче з жалем. — Карбованці… Що ж тепер?
Павло нетерпляче ждав од нього роз’яснення цієї загадки. Він був певен, що Йоргу знає більше за нього, Але той промовив:
— Давай поміркуємо…
— Гаразд, — розчаровано погодився Павло.
— Хто ж отой невідомий? Шпигун…
— Звичайно. Адже…
— Стривай. Про твою знахідку я повідомлю товаришів, і вони розберуться… Та ж у нас теж є голови на плечах, то й ми мусимо мати якусь думку.
— Невідомий шпигує, — не зовсім впевнено сказав Павло.
— Гаразд. Але для кого?
— Тільки не для німців…
— Звісно, бо тоді йому нічого було б таїтися. У нас німці порядкують, як у себе вдома… Тоді що? Він працює на англійців або американців. Французам, мені здається, тепер це не потрібно — я маю на увазі французів з руху опору. Що ж до Петена…
— А оті карбованці? — перебив його Павло.
Йоргу сердито пробурчав:
— Ага, карбованці… це збиває з пуття і мене!
Вітер з силою дув їм у спину, підганяв уперед. Пилюга оповила їх пеленою.
— Коли я побачив зображення Леніна, — мовив Павло, — мені чомусь здалося, що незнайомець — наш…
Йоргу помовчав.
— Це нас плутає, — заговорив наче сам до себе. — Образ Леніна дорогий нам… Але чи схвилював би він ворога?
— Що ти хочеш цим сказати? — здивувався Павло.
— Ти й не здогадаєшся, — засміявся раптом Йоргу. — Саме ці карбованці й виявляють, з ким ми маємо справу!
Дуже вдоволений, він мало не підстрибував біля Павла.
— Мабуть, мені бракує клепки в голові, — сказав юнак. — Їй-богу, я тут нічого не розумію…
— Бо не хочеш. Коли добре поміркуєш, то збагнеш, що шпигун працює на союзників і розуміє, що гітлерівців звідси поженуть…
— Ну й що?
— І в Трансністрії можна роздобути радянські гроші в будь-якій кількості, бо німці замінили їх своїми марками. А шпигун? Він вважає, що росіяни висадяться в Констанці, і скуповує у солдатів, які повертаються додому, пачки карбованців. Це гроші, як кажуть, на чорний день, а можливо, цей тип сподівається завербувати на них якогось радянського солдата для своїх хазяїв… Бачиш, саме карбованці, які нас плутали, і показують, з ким ми маємо справу. Серце ж ворога б’ється не так, як твоє…