Таємниця янтарної кімнати
Шрифт:
Але Віктор Іванович так і не помітив нічого. Зате помітили інші.
На розі вулиць Хаммерверг і Ратслінден, недалеко від будинку Академії мистецтв, стояло двоє. Вогники сигарет освітлювали їхні обличчя.
— Шеф незадоволений вами… є-є… як там вас… ага, Леонтьев. Непогане прізвище. Звучить. Але ви не справджуєте наших надій, Леонтьев, і це вже звучить погано. Насамперед, для вас. Розумієте?
Другий мовчав.
— Вам
— Що я повинен робити? — глухо спитав той, кого називали Леонтьєвим. — Я готовий виконати будь-яке завдання.
— О, чудово! Як це говорять ваші росіяни? «Я слышу речь не мальчика, но мужа». Бачите, я теж знаю російську літературу, недаремно Дерптський університет був колись моєю «альма матер». А втім, це справи не стосується. Слухайте.
Вогник сірника на мить освітив кущисті, немов наклеєні брови. Розкуривши сигарету і сховавши її у рукав, незнайомий вів далі:
— Ви знаєте Роде? Звичайно, знаєте. Так ось, його поведінка нам не подобається. Доктор надто зблизився з росіянами. Не сьогодні-завтра він може виляпати їм те, що довірено йому зберігати. Наказ шефа такий…
Він нахилився і прошепотів щось на вухо Леонтьеву. Той здригнувся, трохи помовчав і тихо відповів:
— Добре. Буде зроблено. Гроші?
— Гроші — після роботи. Бувайте.
Людина зникла у темряві.
Одержавши повідомлення про смерть Роде, Барсов негайно поїхав у військову комендатуру, а звідти у супроводі слідчого на Беекштрасе, 1.
Квартира Роде була замкнена на ключ. Слідчий зламав замок і навстіж розчинив двері.
Все свідчило про те, що тут недавно побували сторонні: і недокурки сигарет, і брудні сліди на підлозі, і наспіх вийнята з шафи білизна.
Сусіди розповіли, що минулої ночі з будинку Роде винесли дві труни, поставили їх на воза, і скромний траурний кортеж вирушив невідомо куди. Його супроводжували кілька незнайомих чоловіків.
Ретельний обшук, зроблений у квартирі, не дав спочатку ніяких результатів.
Здавалося, слід було заспокоїтися і погодитися з версією про смерть через гостру дизентерію, тим більше, що ця хвороба справді спалахнула у ті дні в місті, а лікар, який підписав свідоцтво про смерть, під присягою підтвердив своє показання.
Та раптом ця певність серйозно похитнулася. Стало відомо, що лікар Пауль Ердман, який лікував Роде, зник з міста.
А головне почалося пізніше.
Якось увечері слідчий Борис Рєзвов востаннє завітав у будинок на Беекштрасе. Сівши у задумі за письмовий стіл, він машинально затарабанив пальцями по верхній дошці, насвистуючи пісеньку, — це, як запевняв він товаришів, допомагало мислити.
Поринувши у роздуми, капітан раптом помітив, що кришка стола наче посунулася під його вказівним пальцем. Зацікавлений капітан натиснув дужче; всередині щось клацнуло, а потім над великою шухлядою столу відкрився ще один ящичок, зовсім неглибокий, схований у дошці.
Рєзвов швидко, немов побоюючись, що ящичок захлопнеться, зазирнув всередину і спритно витяг вузьку папку у сап'яновій палітурці з монограмою «А. Р.».
У папці лежало кілька аркушів паперу, списаних знайомим тепер слідчому почерком Роде. «Моя сповідь», — прочитав капітан.
Роде почав свою розповідь здалеку. Він докладно розповідав про дитинство, юність, роки навчання, свою любов до мистецтва. Він говорив про янтар, про цінності, привезені до Кенігсберга під час війни з фондів мінського та харківського музеїв — словом, про те, що, по суті, радянське командування знало. Але у кожному реченні капітан інтуїтивно відчував щось недоговорене; слідчого весь час не залишало почуття, що. основного Роде не написав. Рєзвов навіть перегорнув було сторінки, щоб подивитись кінець, але посоромився власної квапливості і терпляче читав по порядку.
На наступній сторінці його увагу привернув такий абзац:
«Картини харківського музею, запаковані у ящики, ми вивезли у Вільденгоф, поблизу Цінтена (50 кілометрів від Кенігсберга), в грудні 1944 року. У цей же замок вивезли в 98 ящиках і зібрання київського музею, в тому числі 800 ікон — найціннішу в світі колекцію, їх доставила науковий співробітник Руденко».
Слідчий зробив олівцем позначку: «Вільденгоф. Неодмінно оглянути. Хто така Руденко?» Потім читав далі.
«Янтарний кабінет, одержаний з Царського Села влітку 1942 року, розміщено у замку. В липні 1944 року його перенесено до безпечного приміщення, від нальоту англійської авіації він не потерпів. На початку 1945 року під моїм наглядом був запакований і схований у лівому крилі замка. 5 квітня, напередодні штурму, був на тому самому місці. Потім його…»
Тут записи обривалися.
Марно Рєзвов розпорював гострим ножем підкладку папки. Даремно він поламав стіл, розколов на дрібні дощечки ящик. Все було марно. Більше ніяких паперів він не знайшов.
Загадкова фраза: «Потім його…», слова, якими, без сумніву, починалася розповідь про те, де сховали янтарну кімнату, так і залишилися загадкою. Відгадати її міг, очевидно, тільки сам Роде. Але доктор був мертвий, і навіть трупа його не знайшли.
А через кілька днів органи державної безпеки встановили, що смерть доктора Роде та його дружини не була такою звичайною, як твердив німецький лікар Пауль Ердман,
Ні на які хвороби Роде і його дружина не слабували.
Їх отруїли.
І ще з'ясувалося, що доктора медицини Пауля Ердмана в Кенігсберзі ніколи не було.