Таємниця янтарної кімнати

Дмитриев Валентин Григорьевич

— Прошу, якщо це вас не обтяжить, — відгукнувся Сергєєв і дав чоловічкові кілька марок.

— Дякую. Прошу подивитися сюди. У східній частині подвір'я, над рестораном і далі, ви бачите будинок судових установ. Так називався раніше законодавчий орган провінції. Ця стіна закінчується восьмикутною баштою «Хабертурм». Брама Альбрехта, яку пан бачить трохи праворуч, названа на честь герцога Бранденбурзького. Над аркою можна побачити круглі геральдичні щити.

— А південна частина?

—

На південному боці — музеї. Там історико-краєзнавчий музей «Пруссія», музей образотворчих мистецтв, який називається «Художні зібрання Кенігсберга». Директор його — доктор Альфред Роде, дуже солідна і шановна людина.

— Роде? Автор книги про янтар?

— Пан не помилився. Справді, доктор Альфред Роде — найбільший знавець янтарю.

— Скажіть, я не міг би зустрітися з ним?

— Зараз ні. Доктор відпочиває у Франції. Можливо, згодом, якщо ви не покинете нашого міста.

— Ні, я виїжджаю. Розповідайте, прошу.

— … Тут-таки розміщено багатющу бібліотеку старовинних книг, цінні археологічні матеріали і гордість нашої провінції — колекцію янтарю.

— Який порядок їх огляду?

— О, дуже простий. Якщо ви прийдете іншим разом, я зможу супроводити вас.

— Спасибі, постараюся скористатися з вашого запрошення. А зараз розкажіть мені, будь ласка, про замок. Я чув, що один зал має назву Залу московитів? Мене, як росіянина, це дуже цікавить.

На запитання Сергєєва чоловічок відповів не одразу.

— Пан, мабуть, прочитав про це у путівнику. Але путівник видано півроку тому… Нині Зал московитів перейменовано на Прапорний зал. В ньому відбуваються найважливіші засідання вищих партійних керівників. У цьому залі нещодавно виступав сам доктор Геббельс. Але, з вашого дозволу, я продовжу свою розповідь. Західна частина будівлі — кірха і приміщення, де зберігаються колекції старовинної вогнепальної і холодної зброї. Башта, яку ви бачите перед собою на південному боці, досягає майже ста метрів. Це найвища будівля у місті…

Залишивши свого випадкового гіда, Сергєєв спустився обвитою зеленню південною терасою до статуї Фрідріха-Вільгельма, вийшов на міст Кремербрюке і незабаром опинився на острові Кнайпгоф.

Він уже знав, що це діловий, комерційний центр міста. Саме тут, та ще на вулиці Штайндамм, що спускалася сюди, вливаючись у Кайзер Вільгельмплац, саме тут, а не в урядовому будинку на Міттельтрагхайм, вирішувалася доля провінції і визначалася її політика, будувалася її економіка, культивувалася фашистська ідеологія. Саме тут.

Олег Миколайович повільно пройшов вулицею Кнайпгоф Ланггассе до другого мосту. Недалеко височіла велична будівля біржі. «Ренесанс», — прикинув Сергєєв, дивлячись на ряди колон, що тягнулися вздовж бічних фасадів, на широкі східці входу, який охороняли кам'яні леви з щитами у лапах, на просвітчасту галерею вздовж берега Прегеля.

З біржі долітала весела музика. Здивований цим, Олег Миколайович піднявся по сходах і спитав у воротаря:

— Чому тут гуляють? Адже це біржа?

— Так, так, ви не помилилися, — відповів швейцар. — Але, видно, ви вперше у нашому місті і не знаєте, що у певні дні тижня тут відбуваються збори, святкування, недільні ігри. Просимо! Ви можете оглянути зібрання картин і раритетів, потанцювати. Не бажаєте?

Але в цей момент, заглушаючи музику, яка долітала з біржі, пролунали різкі звуки військового маршу. Рух одразу припинився, машини притиснулися до тротуару. З-за повороту вулиці вийшли музиканти, а за ними ряди одягнених у коричневу форму людей.

— Гітлерюгенд іде! — вигукнув швейцар і поспішив униз, на тротуар. Сергєєв пішов за ним.

Ішли майже хлопчики. На лівій руці у кожного — пов'язка із свастикою. Попереду колони парубійко ніс високо піднятий штандарт, на якому золотом виблискували слова: «Хай відродиться Німеччина!»

— Це наше майбутнє, майбутнє Німеччини! — надривно вигукнув огрядний літній німець, що стояв поруч Олега Миколайовича. На вилозі піджака у нього теліпався потьмянілий від часу залізний хрест.

І раптом почувся тихий, але виразний голос:

— Це початок кінця Німеччини!

Товстун завмер з розкритим ротом, немов боячись повернутися, щоб глянути на того, хто говорив.

І тільки тоді Олег Миколайович побачив позаду себе двох чоловіків у засмальцьованих робочих куртках. Суворі обличчя, міцно стиснуті зуби краще за будь-які слова передавали те, що їх відчували ці люди, поглядаючи на маршируючих хлопчаків.

— Ходімо, Гансе, — промовив нарешті один з них, — бо цей гладкий кабан вже побіг шукати поліцая. Божевільні!

Сергєєв зрозумів, що останнє слово стосувалося і тих, які марширували вулицею, і тих, хто, стоячи на тротуарі, вітав гітлерівських молодчиків. Насилу подолавши бажання кинутися до цих незнайомих, чужих людей і по-братньому обняти їх, Олег Миколайович відійшов трохи вбік і побачив, як через кілька хвилин прибіг засапаний товстун у супроводі двох одягнених у цивільне людей. Але робітників уже не було.

Поки ще не смеркло, треба було піти в знаменитий собор. Його громаддя височіло над дахами будинків. Але Сергєєв не поспішав туди. Повільно прогулюючись по вузьких старовинних вуличках і завулках острова, він пройшов по Домштрасе, Фляйшбенкенштрасе, оглянув колишню ратушу, де був тепер міський музей, і тільки тоді вийшов до собору.