Таємниця янтарної кімнати

Дмитриев Валентин Григорьевич

Собор закладено у 1297 році як оборонну споруду. Але всемогутній гофмейстер Лютер Брауншвейзький велів спорудити тут «дім господній», і до 1332 року будівництво кафедрального собору було завершене. Громіздка будівля у старо-готичному стилі з асиметричним плоским фасадом, високою правою баштою, стрілчастими арками входів стала тепер однією з визначних пам'яток міста. За традицією, починаючи з 1701 року, прусські королі у коронаційній кірсі палацу надівали на себе корону, а тут вони завершували свій шлях по «грішній землі». У підвалах собору містилися королівські усипальні… Про все

це Сергєєв уже знав з путівника і з розповідей городян.

Воротар у чорній мантії, з хрестом на грудях розчинив перед захожим різьблені двері.

Собор був порожній. Самотня постать Сергєєва губилася у величезному залі з високою стелею, кроки гучно відлунювали під склепінням. Прямо перед очима на східній стіні виблискував позолотою крилас з старовинними кам'яними зображеннями святих. Праворуч зводилася оздоблена художньою різьбою кам'яна кафедра для проповідника.

В усипальню Сергєєва не пустили, зате дозволили оглянути Тауфкаплицю — місце хрещення, де посередині стояла величезна, схожа на вазу хрестильниця з сірого пісковику. Він побував у бібліотеці, на першому поверсі головної башти, а потім через вузький лаз увійшов до північної башти і, піднявшись гвинтовими сходами, побачив місто з п'ятдесятиметрової висоти.

Потім Олег Миколайович підійшов до могили Канта, який усе своє життя провів у Кенігсберзі, ніколи його не покидаючи. Споруджений зовсім недавно — у 1924 році — на відзначення двохсотріччя з дня народження філософа, мавзолей з порфірними рожевими колонами приваблював суворістю ліній і гордовитою простотою. Над кам'яним саркофагом був вирізьблений лаконічний напис: «Еммануїл Кант (1724–1804 рр)». Скромні металеві грати оточували могилу.

Сутеніло. Але повертатися в готель Олегові Миколайовичу не хотілося, хоч ноги у нього аж гули від утоми. Він сів у трамвай.

— Ярмарок! — гучно оголосив кондуктор. — Північний вокзал.

Олег Миколайович поспішив вийти.

Вечірні сутінки дедалі густішали, але на вулицях спалахнули вогні, і знову стало видно. Невеличка площа перед Північним вокзалом здавалася жвавою і людною, як удень. Посвистували під мостом паровички, горлали радіорепродуктори.

З сірого чотириповерхового будинку, розташованого ліворуч вокзалу, вийшла група людей у цивільних костюмах. Вони закрокували в ногу, наче в строю, голосно перемовляючись. Перехожі давали їм дорогу. «Гестапо, гестапо», — почув Сергєєв шепіт. Він глянув на будинок, потім на дальший — жовтий, з башточками нагорі.

— Що там? — спитав він перехожого, показуючи на жовтий будинок.

— Поліцайпрезидія, — незадоволено буркнув той, підозріливо глянувши на Олега Миколайовича.

Сергєєв відчув себе ніяково. Він вирішив більше нічого не розпитувати, задовольняючись відомостями з путівника.

До того ж пора було повернутися «додому», повечеряти і заснути, щоб завтра з самого ранку знову поблукати містом, а потім до обіду засісти за книги.

Проте цього вечора сталася ще одна подія, яка не» тільки схвилювала, а й обурила Сергєєва. Збираючись повечеряти в своєму номері, Олег Миколайович зайшов у залиту електричним світлом невеличку продовольчу крамницю. Покупців у ній майже не було, і продавець відразу кинувся до Сергєєва.

— Ви хочете взяти собі що-небудь на вечерю? — вгадавши бажання відвідувача, спитав він, — Можу запропонувати вам оцей чудовий сир. Ми його. щойно одержали з Данії. Рекомендую прекрасні бельгійські шпроти. Крім того, у нас дуже багатий вибір французьких вин. Після великих перемог нашої славної зброї товари течуть до нас рікою, течуть без мита. У нашій крамниці є все!

— Ні, не все!

Це сказав високий німець, що стояв біля прилавка.

— На наших полицях немає українського сала, російської ікри, грузинського винограду. — І здоровило зареготав на все горло.

Олег Миколайович відчув, як мимоволі стиснулися його кулаки, як напружилися м'язи усього тіла. З якою насолодою збив би він з ніг цього зухвалого арійця!

«Спокійно», — наказав самому собі Сергєєв. Коли німець перестав реготати, Олег Миколайович повільно, виразно промовив:

— Історія знала багатьох ласих на українське сало і російську ікру. У тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому році вони ще зуміли винести ноги. Але якщо, забувши сумний урок, підуть знову, то їм може і не трапитися більше такої щасливої нагоди.

— Я не знаю, хто ви, — зневажливо відповів німець, — та мені, власне кажучи, на це наплювати. Судячи з вимови, ви іноземець, отже, багато чого не спроможні зрозуміти. Тому слухайте і запам'ятайте, що скажу вам я, Густав Ренке, член націонал-соціалістичної партії Німеччини, вірний солдат фюрера! Ми тепер сильні, як-ніколи, і немає такої перешкоди, яка могла б зупинити наш рух. Світ вже лежить біля наших ніг. Залишилося простягти руку, щоб узяти його.

Потім, згадуючи цей випадок, Олег Миколайович ніяк не міг зрозуміти, як йому вдалося зберегти самовладання. Дивлячись фашистові в очі, він голосно, так, що на його слова обернулися нечисленні покупці, сказав:

— Якщо рука простягнеться, її відрубають, а разом з нею полетить і голова того, хто простяг руку. Це кажу вам я, Олег Сергєєв, член Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків! — І, рвучко повернувшись, вийшов з крамниці.

… Сергєєв одірвався від спогадів.

— Обережніше, не спіткніться! Прошу направо. Тепер уже близько, — запевнив попутник. Ззаду наростав шум мотоцикла, серед руїн пробивалося світло фари. — Тепер уже близько.

Вони завернули у провулок.

— Може, закуримо? — запропонував провідник.

— Не заперечую.

Сергєєв дістав сигарету, простяг портсигар супутникові і схилився над складеними черпачком долонями, щоб прикурити.

Від важкого удару Олег Миколайович вмить знепритомнів. Не встигнувши навіть скрикнути, він повільно осів на купу щебеню. Швидкі руки пробігли по кишенях пальта. Потім — чи це тільки йому примарилося? — Сергєєва підняли на руки і понесли. А далі густа, липка, непроглядна темрява обкутала його.