Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2
Шрифт:
— Кауаї — ото гарна місцевість! Тиха й малолюдна. Правду кажучи, я хотів би жити на тому острові, а не тут, на Оаху. Тут занадто багато туристів, занадто багато автомашин і висока злочинність… Однак я тут живу через роботу Аме. Разів два-три на тиждень їй доводиться їздити в Гонолулу. По матеріали. Їй багато чого потрібно для знімання. Крім того, на Оаху набагато легше підтримувати зв’язок, із людьми зустрічатися. Тепер вона різних людей фотографує. Звичайних людей — рибалок, садівників, сільських наймитів, кухарів, ремонтників доріг, торгівців рибою, будь-кого… Вона — виняткова фотохудожниця. В її фотографіях видно талант у чистому вигляді.
Я ніколи не захоплювався
Він спитав, яка в мене робота.
Я відповів, що працюю позаштатним журналістом.
Моя робота, видно, його зацікавила. Напевне, він вважав, що ми — двоюрідні брати за професією. І поцікавився, що саме я пишу.
«Будь-що, — відповів я. — Пишу все, що тільки замовлять. Коротко кажучи, роблю щось схоже на розгрібання кучугур».
— Розгрібання кучугур… —повторив він й із серйозним виразом обличчя замислився. Мабуть, не зрозумів, що я маю на увазі. Я вже завагався, чи не пояснити йому трохи докладніше, що таке розгрібання кучугур, але саме тієї миті у кімнату зайшла Аме, й наша розмова на цьому обірвалася.
На ній була полотняна сорочка з короткими рукавами й білі протерті шорти. На лиці ніякої косметики, волосся — покуйовджене так, наче вона щойно прокинулася зі сну. І все-таки вона до себе вабила. В її зовнішності проглядало щось схоже на ту аристократичну гордовитість, яку я помітив ще в ресторані готелю на Хоккайдо. Тільки-но вона зайшла у вітальню, ми всі глибоко відчули, наскільки вона відрізняється від будь-кого іншого. Без її пояснень і демонстративних жестів.
Не промовляючи ні слова, вона підійшла до Юкі, запустила свої пальці в її волосся, довго тріпала ним, поки зовсім не розкуйовдила, а потім притиснулася носом до її скроні. Юкі не виявляла до цього особливого зацікавлення, але й не опиралася. Тільки кілька разів труснула головою й повернула волосся на своє місце. Однак тепер її прохолодне ставлення до матері зовсім різнилося від повної байдужості під час зустрічі з батьком. Тепер в її поведінці ледь-ледь проступав стриманий вияв щирого почуття. Здавалося, що між ними таки відбувається нікому іншому невидиме спілкування душ.
Аме та Юкі. Дощ і сніг. «Справді, якась дурниця, — подумав я. — Навіщо вибирати такі імена?». Правильно казав Хіраку Макімура — зовсім як прогноз погоди. Цікаво, якби в них народилася ще одна дитина — як вони її назвали б?
Аме та Юкі не перекинулися жодним словом. Ні «як здоров’я», ні «як живеться». Мати лише покуйовдила волосся дочки й тицьнулася носом їй у скроню. От і все. Після того підійшла до мене, сіла поряд, добула з кишені сорочки пачку «Сейлем», витягла одну сигарету й прикурила від картонного сірника. Поет приніс звідкись попільничку й елегантно поставив її на стіл. Так, наче вставляв вдалий епітет у відповідний рядок вірша. Аме кинула туди сірника, випустила з рота клубок диму і шморгнула носом.
— Вибачте. Ніяк не могла відірватися від роботи, — сказала вона. Така в мене вдача: не можу зупинитися посередині. Коли вже щось почну.
Поет приніс для Аме банку пива і склянку. Спритно однією рукою потяг за кільце на кришці банки й налив пива у склянку. Аме дочекалася, поки піна осіла, і випила одним ковтком півсклянки.
— Ну, то як довго ви зможете побути на Гаваях? — спитала вона мене.
— Не знаю, — відповів я. — Ще нічого не вирішив. Можливо, з тиждень. Зараз у мене відпустка. Та невдовзі доведеться повертатися до Японії та знову братися до роботи.
— Побули б довше. Тут так гарно!
— Авжеж, гарно, — погодився я.
«От тобі й на! —
— А ви вже їли? — спитала вона.
— У дорозі сандвічами перекусили, — відповів я.
— А як у нас із обідом? — запитала вона поета.
— Наскільки я пам’ятаю, годину тому ми їли спагеті, — повільно й спокійним голосом відповів він. — Годину тому була дванадцята п’ятнадцять. Зазвичай люди називають це обідом. Як правило…
— Справді? — неуважно спитала Аме.
— Справді, — підтвердив поет. І, повернувшись обличчям до мене, всміхнувся. — Коли вона поринає в роботу, нічого не пам’ятає. Їла чи ні, де і що зараз робить — геть-чисто все забуває. Її пам’ять на чистий аркуш паперу обертається. Неймовірна зосередженість…
«Узагалі це, мабуть, не зосередженість, а скоріше, психічне захворювання», — раптом подумав я, та, звісно, вголос нічого не сказав. Просто мовчки сидів на дивані і ввічливо посміхався.
Аме довго дивилася порожніми очима на склянку з пивом, потім, ніби щось згадавши, взяла її в руку й надпила ковток.
— Знаєш, може, ми й обідали, але мені чомусь хочеться їсти. Адже я сьогодні навіть не снідала! — сказала вона.
— Послухай, я не хотів би здаватися прискіпливим, але якщо спиратися на факти, то о пів на восьму ранку ти з’їла великий тост, грейпфрут і йогурт, — пояснював Дік Норт. — І сказала: «Яка смакота!». І також: «Смачний сніданок — велика радість у житті!».
— Та начебто щось таке було… — погодилася вона й пошкрябала ніс пальцем. Потім, утупившись невидющими очима у простір, замислився над почутим. «Як у фільмі Хічкока», — подумав я. Що далі, то менше розумієш, де правда, а де брехня. І щоразу важче розрізнити, де нормальність, а де відхилення від неї.
— А все-таки в моєму животі порожньо, — сказала Аме. — Ти не проти, якщо я ще раз попоїм?
— Звичайно, не проти, — сміючись, відповів поет. — Це ж твій живіт, а не мій. Хочеш їсти — їж скільки влізе. Дуже добре, коли ти маєш апетит. У тебе завжди так. Якщо робота йде успішно, відразу їсти хочеш. Може, приготувати тобі сандвічі?
— Дякую. І разом з тим іще одну банку пива принеси, будь ласка.
— Certainly [28] , — сказав він і зник у кухні.
— А ви вже їли? — знову спитала мене Аме.
— У дорозі сандвічами перекусив, — повторив я.
— А Юкі?
— Не хочу! — коротко відповіла Юкі.
— Ми з Діком познайомилися в Токіо, — сказала Аме, закладаючи ногу на ногу і дивлячись мені у вічі. Однак здавалося, що вона пояснювала все Юкі. — І це він порадив поїхати разом у Катманду. Сказав, що поїздка туди надасть мені натхнення. У Катманду і справді було чудово. А руку Дік утратив на війні, у В’єтнамі. Міна відірвала. «Bouncing Betty» [29] — так її називають. Наступиш на неї — вона підстрибує й вибухає в повітрі. Бабах! Хтось поряд наступив, і Дік утратив руку. Він — поет і японською, як бачите, добре володіє. Ми з ним трохи побули в Катманду, а потім перебралися на Гаваї. Бо після Катманду захотілося теплого клімату. От Дік і підшукав тут житло. Котедж свого друга. Ванна кімната стала фотолабораторією. Прекрасне місце!
28
Неодмінно (англ.).
29
«Стрибунка Беті» (англ.).