Темна вежа. Темна вежа VII

Кінг Стівен

— Кан фо хлопчисько айн-тет кан фа! Ші-со пан! Вай! — Кабан звертався до Джейка. І, щоб довершити божевілля: — А як не хчеш мить, то й не починай!

Інший помічник, людського роду, викрикнув якесь попередження, але шеф-кухар не звернув на нього уваги. Схоже, він вважав, що для Джейка, котрий убив його помічника, тепер просто справа честі — зайняти місце мертвого кота.

Джейк жбурнув другу тарілку, і вона врізалася в кабанячу шию, обірвавши потік балаканини. На плиту праворуч вихлюпнулося близько галона крові, зашипіло, і кухнею розійшовся нестерпний сморід від горілого. Голова кабана повернулася набік уліво і похилилася назад, але не відпала. Створіння (а

зросту в ньому було футів із сім, не менше), похитуючись, зробило два кроки ліворуч й охопило руками свиню, що шкварчала на рожні. Голова відірвалася ще трохи й тепер лежала на правому плечі Шефа Кабана, витріщаючись одним оком на оповиті парою лампи денного світла. Руки кухаря прикипіли до розжареної туші й почали плавитися. А наступної миті він сам упав у відкритий вогонь і його блуза зайнялася.

Джейк відскочив якраз вчасно — щоб побачити, як інший кухарчук наступає на нього з різницьким ножем в одній руці та сокиркою в другій. Юний стрілець вихопив із сумки Орізу, але метати не поспішав, незважаючи на голос у голові, який волав не зупинятися, зробити цьому виродку «глибоку стрижку», як називала це Маргарет Айзенгарт. У Сестер Орізи ця фраза викликала гучний регіт. Але Джейк стримав руку, хоч як йому хотілося кинути.

Перед собою він бачив юнака з блідою, жовтувато-сірою у яскравому світлі ламп шкірою. У нього був вигляд наляканого напівголодного хлопчика. Джейк застережливо здійняв тарілку, і юнак зупинився. Проте його погляд був прикутий не до Орізи, а до Юка, що стояв під Джейковими ногами. Тваринка розпухнатилася, і від цього, здавалося, збільшилася вдвічі. А ще вишкірила зуби.

— Ти… — почав Джейк, але договорити не встиг, бо двері, що вели до зали ресторану, розчахнулися і на кухню ввірвався один з ницих людей. Не вагаючись, Джейк жбурнув тарілку. Вона простогнала у вогкому повітрі, що сяяло від ламп, і відітнула непроханому гостеві голову акурат над борлаком. Безголове тіло зробило кілька дрібних кроків ліворуч та праворуч, наче гуморист, що химерно вклоняється зі сцени у відповідь на аплодисменти, а тоді впало.

Наступної ж миті в Джейкових руках з’явилося по новій тарілці. Його руки знову були схрещені в позиції, яку сей Айзенгарт називала «бойовою готовністю». Він перевів погляд на кухарчука, котрий стояв з ножем і сокиркою в руках. Проте загрози в його поставі не відчувалося, подумав Джейк. І знову поставив питання, цього разу повністю:

— Ти розумієш нашу мову?

— Ога. Тіко зувсім трожечки, — кивнув хлопець і кинув сокирку на підлогу, щоб червоним від миття посуду великим пальцем і вказівним показати, наскільки трошечки. — Я вчу, відколи сюда попав. — Пальці на другій руці розтислися, і ніж полетів до сокирки на підлогу.

— Ти з Серединного світу? — спитав Джейк. — Адже так, я правий?

У розумових здібностях хлопця-посудомийки Джейк дуже сумнівався («У телевікторині йому нічого не світить», поза сумнівом, пустив би шпильку Елмер Чемберз), але принаймні на тугу за батьківщиною йому клепки вистачало. В його переляканих очах Джейк побачив журбу.

— Ога, — сказав хлопець. — Зтудова я, з Ладвега.

— Це десь біля міста Лад?

— На північ, подобається тобі чи ні, — відповів кухарчук. — Ти вб’єш мене, парубче? Я не хочу вмирати, хоч і тоскно мені.

— Якщо скажеш мені правду, то від моєї руки не загинеш. Чи проходила через цю кухню жінка?

Повагавшись, хлопець кивнув:

— Ога. Її вели Сейр і його банда. Вона була без ніг, голова теліпалася… — Він показав, як саме теліпалася в жінки голова, ставши від цього ще більше схожим на сільського

дурника. Джейк згадав про Шимі з Роландової розповіді, про часи, коли він жив у Меджисі.

— Але не мертва.

— Нє. Я чув, як вона дихала.

Джейк озирнувся на двері, але ніхто не з’являвся. Так. Йому слід забиратися звідси, але…

— Як тебе звуть, хлопче?

— Джохабім я, син Госси.

— Послухай, Джохабіме. З цього ресторану можна вийти у цілий світ, який зветься Нью-Йорком. Там такі хлопці, як ти, живуть вільно. Раджу тобі йти туди, поки є змога.

— Вони зловлять мене, приведуть назад і здеруть шкуру з живого.

— Ні, ти просто не розумієш, наскільки велике це місто. Як Лад, коли він був…

Він поглянув у каламутні Джохабімові очі й подумав: «Ні, це я не розумію. А якщо я зависну тут, переконуючи його, то отримаю те, на що…»

Двері до ресторану знову розчинилися. Цього разу всередину спробували прорватися двоє ницих людей одночасно, і обидва застрягли в дверях, не в змозі зрушити з місця. Джейк метнув обидві тарілки й спостерігав, як вони пролетіли хрест-навхрест, кожна своєю траєкторією, та познімали голови обом новоприбулим якраз тієї миті, коли вони прорвалися всередину. Тіла попадали на спини, й двері знову захряслися. У школі Пайпера Джейку розповідали про битву біля Фермопіл, де греки відбили напад перського війська, що вдесятеро переважало їх чисельністю. Греки заманили персів у вузький гірський прохід — у Джейка ж були ці двері кухні. Допоки вороги заходитимуть по одному-два (а це неминуче, якщо тільки вони не знайдуть спосіб атакувати з флангів), він їх убиватиме.

Принаймні поки не скінчаться Орізи.

— Зброя? — спитав він у Джохабіма. — Є тут якась зброя?

Джохабім похитав головою, але, зважаючи на його тупуватий вигляд, важко було зрозуміти, що він мав на увазі: «На кухні зброї нема» чи «Я тебе не знаю».

— Гаразд, я пішов, — сказав Джейк. — А якщо ти, Джохабіме, не хочеш звалити звідси, поки є змога, тоді ти ще більший дурень, ніж здаєшся. А дурень ти ого який, повір. Там є відеоігри, хлопче. Подумай про це.

Проте Джохабім і далі витріщався на нього порожнім поглядом, тож Джейк здався. І щойно зібрався заговорити до Юка, як крізь двері до нього звернувся чийсь голос.

— Гей, малий. — Жорсткий. Конфіденційний. Обізнаний. Голос чоловіка, який тобі зацідить, щоб відібрати п’ять доларів, і переспить з твоєю подружкою, бо йому так схочеться, подумав Джейк. — Твій друг фадда мертвий. Точніше, його ззіли на обід. Не дурій і виходь, якщо не хочеш стати десертом.

— Поверни свій хрін убік і запхай собі в сраку! — вигукнув Джейк. Зміст цих слів пробив навіть товсту стіну Джохабімової тупості: в його очах відбився жах.

— Останній шанс, — промовив грубий обізнаний голос. — Виходь.

— Краще ти заходь, — запропонував Джейк. — Тарілок у мене вистачить! — Зненацька він відчув божевільне бажання вибігти за двері й прийняти бій з ницими в обідній залі ресторану. Втім, нічого аж такого шаленого в цій думці не було, сам Роланд би це визнав. Бо супротивник очікував такого найменше, і Джейк цілком міг посіяти серед ницих паніку, швидко розкидавши півдюжини тарілок і повернувши їх навтіки.

Проблема була в чудовиськах, що бенкетували за гобеленом. У вампірах. Джейк розумів, що ці не запанікують. Він здогадувався: якби Прародителі мали змогу прийти на кухню (а може, їх просто не цікавило те, що тут коїлося, тож і лишалися вони в обідній залі, доїдали останні шматки панотцевого трупа), він був би вже мертвий. З Джохабімом на пару.