Три сестри

Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора з садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка, — Павлусем назвали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика. Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками — навдивовижу мати!

Вже Павлусь був чималий пахолок [1] , а вона ще возилася з ним, як з маленькою дитинкою. Було власними руками годує його, а він, телепень, тільки глита і, як той пуцьвірінок, знов рот роззявляє. Усю зиму й осінь з хати не випустить: “Не ходи, синку, — каже, — холодно, змерзнеш, та ще,

крий Боже, занедужаєш, то я й умру, не діжду, поки ти й одужаєш”. Прийде весна або літо — знов не пуска. “Не ходи, синку: душно, сонце напече голівку, голова болітиме”. Цілісінький рік не дасть йому порога переступити, хіба у неділю поведе до церкви, та за ним і не молиться, так обома руками за його й держиться, щоб хто не те що штовхнув, а й не доторкнувся б. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас здійме на всю церкву, буцім з його чортяка лико дере. “Ходім, мамо, додому, — хлипа, — їсти хочу!” То мати і веде його додому, не діждавшись кінця служби і благословення. А як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, і ще й котка співає, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. І не кажи… Така з неї добра і покірна жінка, а як дійде діло до її Павлуся, то як скажена стане: і очі витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий Боже, що виробляє!.. Кажу ж вам, що й між матерями навдивовижу була мати.

Доріс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба [2] , а руки білі та ніжні, як у панночки. Та од чого б їм і пошерхнуть? Зроду не те щоб ціпа або косу в руках подержав, не взявся й за лопату, щоб одгребти сніг од порога, або за віник, щоб вимести хату. Було старий і стане доказувать жінці:

— На яку радість ми його вигодували? Який з його хазяїн буде? Що з ним станеться, як ми помремо? Останеться він на світі, мов сліпий без поводатаря!

— Е, чоловіче! — одкаже жінка. — Як Бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки!

Уже Павлусеві минув і двадцятий, вже б він і на вечорниці пішов, так мати не пуска.

— Не ходи туди, синку, — каже, — на вечорницях збираються самі п'яниці та розбишаки; там тебе обидять, віку тобі збавлять. Почекай трошки, я сама знайду тобі дівчину, найкращу на всьому світі, роботящу; вона буде тебе і годувать, і зодягать, і доглядать, як рідна мати.

Та не привів же їй Бог і оженити сина. Раз уночі розвередувався Павлусь, як на живіт кричить: “Меду та й меду!” У старих на ту пору не було меду. Що тут на світі робити?.. Устала мати, накинула на себе свитину, не схотіла будить наймичку, і сама метнулась по селу шукати того меду. А на той час така піднялась фуга [3] , що не те що уночі, а вдень не побачила б світу Божого. Бігала, сердешна, бігала од хати до хати (у кого й є, та каже нема: не хочеться уставать), та якось уже випросила у попа. За один стільничок обіцяла бузівка [4] подарувати. Трохи не замерзла, та таки принесла, і що ж?.. Павлусеві вже не до меду; заснув манесенький, ніяк його і не розбуркаєш. Так через той-то мед занедужала небога та і вмерла. За нею вслід і батько ноги простяг, а наш Павлусь і не схаменувся, як зоставсь круглим сиротою.

Що ж з ним сталось?.. Правду казала мати: як Бог милосердний пошле йому щастя, то без батька і без матері житиме ще лучче, як за їх. У покійних — звісно, як у заможних хазяїнів — був наймит і наймичка. Наймит — парубок ще молодий, працьовитий, не питущий, а наймичка теж чесного роду, осталась бідною сиротою, і покійна прийняла її до себе, як рідну дитину. За Павлусем і їм добре жилось; було чим-небудь йому вгодять, то стара і дякує, і грошей їм дає, і добру одежу, а часом за наймита скотину у поле вижене, а за наймичку хату вимете і води принесе. Отож, як умирала стара, то благословила наймита з наймичкою побратись, наділила їх худобою і аж руки їм цілувала та просила, щоб вони не обижали її Павлуся, доглядали б його і були йому за рідного батька й матір, а вже вона на тім світі буде благати Господа, щоб він, милосердний, послав їм усякого щастя і талану.

Отож після смерті старих наймит оженився з наймичкою і стали собі господарювати. Щастя, як горох з мішка, так і сиплеться на нашого Павлуся: і урожай у нього ліпший, як у других, і корів нема ялових. Накупили волів і послали кілька хур [5]

у Крим по сіль, на Дон по рибу, побудували шинок із лавкою та й годують скриню карбованцями, як свиню горохом. Кругом у сусідів талій давить скотину, а у Павлуся, як на сміх, хоч би один тобі віл іздох.

Раз наймит піймав у садочку ройка, так з того одного розроїлось колодок з тридцять. Наймичка доглядала Павлуся, як рідна мати: і годує його, і голову йому змиє, і розчеше, і одягає, й роздягає, і стеле, так йому у вічі й дивиться, думку його відгадує, бо Павлусь за весь день і пари з рота не пустить: хоч би, часом, чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити. Тільки йому й роботи, що цілісінький день їсть (а молов здорово) та спить. Було прокинеться вранці — зараз наймичка і ставить перед його душею смажену курку, або качку, або повнісіньку макітру вареників із сметаною; їсть неборак, аж за вухами лящить. Не встигла наймичка його утерти, а він уже й уклався спати. Поспить на перині, лізе на піч поспати ще у просі. Пообідає і знов куня; коли зимою, то знов у просо, а коли літом, то вийде у садок, ляже під грушею, а часом, глянувши угору, трошки й розсердиться: “Бісові груші, — пробубонить, — які спілі, і над самісінькою головою висять, а ні одна ж то не впаде до рота”. І що б то дригонуть ногою та штовхнуть об цівку, то і посипались би, так, кажу ж, йому важко і поворухнутись. Лежить, лежить та й засне. Пополуднає — і знов іде у комору спати, і спить вже аж до заходу сонця. Розбудить його наймичка вечеряти, нагодує, здійме свитину, чоботи, покладе на перину, а він тільки вже сам засне. Случалось, наймит вернеться з поля і навідається до Павлуся, а тому й голову важко держати на плечах.

— А чи не смикнули б, пане Павле, люльки? — спитає наймит.

— Смикнув би, — пробелькоче Павлусь, — так люльки не знайду.

— Та ось же вона біля вас на лавці!

— Так хто ж її наб'є?

— Та вона ж набита, я ж її вам і набив, як їхав у царину [6] . От же біля вас і справу положив!

Та викреше вогню, розпалить люльку і устромить йому до рота, то він і смокче.

Було прийдуть до Павлуся парубки, та й намовляють його, щоб ішов з ними на вечорниці.

— Не піду! — пробубонить та й очі заплющить.

— Чом? — питають.

— Далеко. Якби вечорниці збирались біля моєї хати, то, може б, і пішов.

— Е, пане Павле, — кажуть йому парубки, — якби ти побачив наших дівчат, то не казав би, що далеко!

— Бачив, доволі бачив, — озивається Павлусь.

— Де ж ти їх бачив? Ти ж із хати ніколи й носа не виткнеш!

— Та коли ж сняться, щоб вони показились! Аж обридли!.. — одкаже Павлусь, та й перевернеться на другий бік.

Засміються парубки та й підуть від його.

Раз, на зелені свята, зібралось парубоцтво шукати скарба. Узяли з собою заступи, лопати, і горілочки не забули, та й пішли у степ. Ідуть біля Павлусевої хати, от один парубок і каже:

— Знаєте що, хлопці! Візьмемо з собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прізвище), то вже певно знайдемо скарб: він такий щасливий, що такого і на всьому світі не знайдеш!

Підійшли парубки до вікна (вікно було одчинене), дивляться, а Павлусь розпластався на перині і хропе на всю хату.

— Пане Павле, га, пане Павле! — гукнули парубки. — Ходім лишень з нами скарбу шукати!

— Не піду! — одрізав Павлусь.

— Ходім бо! — просять парубки, аж кланяються. — Ми тебе так з периною на руках і понесемо; не тебе нам треба, а твого щастя. Як ти з нами будеш, то, може, Бог дасть, і знайдемо скарб.

— Еге!.. як Бог дасть, то й у вікно вкине!.. — одказав Павлусь. — Не піду!

— Дожидайся ж, поки тобі Бог у вікно вкине, а ми підемо шукати.

Зареготались та й пішли собі, заспівавши чумака.

Ходили, ходили по степу аж до вечора. Шукали, розкопували могили, до всього приглядались, і нічогісінько не знайшли. Розказують люде, що часом скарби і самі вилазять на верх землі, перекинувшись у яку-небудь пакость: у старого шолудивого діда, або у миршавеньке козеня, або у дохлу кішку. Кому щастя, той і пізна скарб. Так, кажу ж, до всього приглядались і нічого не побачили. Вже вертаючись, як смерклось, недалечко од села, дивляться — лежить край дороги дохлий хорт. Мабуть, давно й іздох, — аж гидко до його й близько підступити. От один парубок і каже:

— Слухайте, хлопці: візьмемо сього хорта та шпурнем Лежневі в хату; нехай се буде той скарб, що Бог йому у вікно вкине.

Парубкам сподобалась ся вигадка: от вони підняли того хорта на дрючок та й понесли. Підійшовши тихенько до Павлусевої хати, розмахали хорта та й шпурнули в вікно, а він як бебехнеться об поміст! Так і брязнув, і задзвенів, і, як жар, по всій хаті розсипався дукатами!

— Стривай, не руш! — закричали парубки. — Се наш скарб, се наші гроші…

— Брехня! — каже Павлусь. — Се мій скарб, се мені Бог у вікно вкинув! А що? Я ж вам казав — не вірили?