Три таємниці Великого озера
Шрифт:
Детектив Коен від вина рішуче відмовилася, перехилила української з перцем, кинула до рота вареник і потяглася по свою величезну торбу, в якій вона, певно, тягала кілька нерозкритих справ. Із нетрів неосяжної торби вона дістала чималий бежевий конверт із червоним ґудзичком. Розвинула довгу нитку, накручену на ґудзик, і відгорнула край конверта.
На стіл посипалися старі чорно-білі світлини.
– Це ж одна з моїх!
– вигукнула пані Ірина, підхоплюючи жовтувату картку.- Ось я, а ось моя сестра! А це фото я не знаю - звідки воно у вас? Тут хлопці, з якими ми товаришували і… і… Оце Роман
Я дістала з кишені сріблястий перстеник із затертим малюнком шаблі й хреста - тільки вчора він прийшов мені по пошті від Ліни Оверченко - та простягнула його пані Ірині. Теплий метал перейшов із долоні в долоню - рука літньої жінки здригнулась, а очі розширилися.
– Звідки? Звідки у тебе?…
Вона м’яла в руці старий фальшивий перстень роду Дуніних-Борковських - останній привіт із того світу, а я намагалась зосередитися.
– Пані Ірино, ви знали Лео Дана, сиріч Леоніда
Дуніна, ще з війни?
– Звісна річ, і Лео Дана, і Льончика Дуніна я знала ще з війни. А Льончика взагалі змалечку… З сорок другого року ми з сестрою були зв’язковими для їхньої боївки, аж поки не потрапили в облаву й не перетворилися на остарбайтерів. Добре, що ніхто нас не викрив тоді - розстріляли б на місці…
– Стривайте, пані Ірино, чому ви кажете - «і Лео Дана, і Льончика Дуніна»? Хіба це не одна й та сама людина?
– Лео Дан - це Роман Шолуденко. Він назвався в таборі переміщених осіб іменем товариша, коли той загинув, бо в нього самого власних документів не було. Так багато хто робив,- обвела здивованим поглядом зачарованих гостей пані Ірина,- що в цьому дивного? То ж війна була!
– А Лео Дан розповідав, як загинув справжній
Леонід Дунін?
– Звісно, розповідав! Вони планували вибиратися з Краю, якраз ішли на Станіславівщину, коли випадково потрапили в облаву. І Левко, і Льончик загинули, тільки Роману вдалося втекти…
– Ні!
– вигукнула я.- Левко Данилець не загинув! Його схопило МҐБ, і він мало не двадцять років відбув у сибірському таборі, і ще на поселенні!
– Боже!
– пані Ірина схопилася за серце.- Левко живий? А я ж їх із Льончиком давним-давно поховала…
Пані Ірина хрипло відкашлялась - хотіла щось мовити, але я її випередила:
– Левко Данилець помер кілька років тому. Коли він вернув із Сибіру, пішов поголос, буцімто саме він здав боївку і Дунін та Шолуденко загинули через нього… Пані Ірино, хіба ви не читаєте газети, яку самі ж і передплачуєте? Восени на водоспаді Какабека загинув студент з України - Роман Данилець. Онук пана Левка.
На ошелешене обличчя моєї господині шкода було дивитися.
– Але ж я…- бурмотіла вона.- Але ж Лео… Детектив Коен кашлянула та втрутилась у розмову.
– Містер Дан учора написав щиросердне зізнання. Це він зіштовхнув українського хлопця у водоспад - злякався минулих гріхів. Знову ж бо розворушили справу Івана Дем’янюка - ось одна з газет, що ми вилучили в будинку Лео Дана. « Провадження у справі Джона (Івана) Дем’янюка триває,– зачитала вголос поліціянтка.- Якщо
– Але який зв’язок?…- почала була пані Ірина.
– У сорок дев’ятому році,- пояснила детектив Коен,- Лео Дан - я так його називатиму - з двома товаришами мав вибратися з України. Перш ніж вирушати в Карпати, ухвалили роздобути якісь посвідки й інсценувати власну смерть. По документи пішов Лео Дан - і його схопило КҐБ…
– Не було тоді КҐБ - було МҐБ,- несамохіть вклинилась я в оповідь. Блондинка-поліціянтка нерозуміюче зиркнула на мене. Я помахала рукою: - Ой, вибачте, продовжуйте, будь ласка!
– Отже, його накрили; певно, застосували звичайні методи роботи, і він зрадив товаришів. Підписав якийсь папір про співпрацю з органами… Спершу втікачів хотіли зразу схопити в криївці, але потім вирішили, що краще це буде зробити на віддаленому хуторі, куди Лео Дан їх приведе на певну годину. Але на хуторі, скориставшись нагодою, Лео Дан утік, залишивши товаришів у руках ворога. Під чужими документами він якось перебрався через кордон і загубився серед біженців в одному з таборів для переміщених осіб. Знову ж таки, при заповненні анкети на імміграцію подав неправдиві дані, а тепер побоявся, що, коли все розкриється, громадянство анулюють…
– Сердешний!
– скрушно похитала головою пані Ірина.- Я знаю, яким тортурам піддавали наших большевики! Мені важко на Романа гніватися - хтозна, як повелася б я в такій ситуації…
Детектив Коен дивно зиркнула на пані Ірину.
– Містер Дан зізнався,- мовила вона,- що міг урятувати вас, коли вас мали вивозити в Німеччину - і не зробив цього, злякався…
– Я знаю!
– простодушно сказала пані Ірина.- Ми з сестрою бачили його в машині, коли нас зігнали на біржу. Я тільки й молилася, щоб він до нас не обізвався - тоді б нас усіх трьох викрили і зразу ж розстріляли…
– Пані Ірино!
– вигукнула я обурено.- Ви його ще раз виправдайте - мовляв, він і вбивство Романа Данильця вчинив ненавмисно!
Моя господиня збентежено завмерла.
– Печеня стигне!
– підхопилася з-за столу дочка Бачинських і швиденько відчинила духовку. Гостям слина потекла від насиченого м’ясного духу, і про Лео Дана на якийсь час усі забули.
Я краяла соковите м’ясо на маленькі шматочки, теж на мить забувши про зрадника Романа Шолуденка, про вчорашню пригоду, про Ожавашко в лікарні - але якась невловима думка підсвідомо свербіла мені. Лео Дан - не Леонід Дунін, а Роман Шолуденко, зрадник і вбивця. Його викрили і покарають, правосуддя нарешті звершиться, але щось у цій історії лишилося поза кадром. Щось дуже важливе.