Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Кафка Франц

8 грудня. Учора, вперше по тривалій перерві, був здатний, безперечно, добре працювати. І все ж написав лише першу сторінку розділу про матір [47] , бо вже дві ночі майже не спав, бо вже зранку починала боліти голова, бо я надто боюся завтрашнього дня. Знов усвідомив, що все написане уривками й менше, ніж за ніч (а то й менше, ніж за півночі), — неповноцінне й що на цю неповноцінність я приречений самими умовами свого життя.

47

Уривок під назвою «Поїздка до матері» опубліковано як додаток до роману «Процес».

13 грудня. На днях у Фелікса. Повертаючись додому, сказав Максові, що на смертнім одрі я, якщо тільки не дуже болітиме голова, лежатиму вельми задоволений. Забув іще додати, а потім уже вмисне не сказав, що найкраще з написаного мною ґрунтується на готовності померти задоволеним. У всіх таких

вдалих і глибокопереконливих місцях завжди йдеться про те, що хтось помирає, що йому дуже важко, що в цьому він вбачає несправедливість чи, принаймні, жорстокість щодо себе і щодо читача — в кожному разі, так мені здається, — це має зворушити. Але для мене, який гадає, що на смертнім одрі лежатиме задоволений, такі описи — потайна гра, я навіть радію можливості вмерти у вмирущому, свідомо користаюся з уваги читача, зосередженої на смерті, у мене куди ясніший розум, ніж у нього, хто, як мені здається, на смертнім одрі скаржитиметься, і через те мої скарги найдосконаліші, вони й не уриваються раптово, як це буває зі справжніми скаргами, а тривають прекрасно й чисто. Так я завжди скаржився матері на свої страждання, що були зовсім не такі глибокі, якими поставали у моїх скаргах. Щоправда, перед матір’ю мені не потрібно було виявляти стільки майстерності, як перед читачем.

19 грудня. Учора майже в нестямі писав «Сільського вчителя» [48] , але побоявся сидіти довше, ніж за чверть до другої, острах був обґрунтований, я майже не спав, лише тричі провалювався в короткий сон, а тоді в конторі був у відповідному стані. Учора батькові докори щодо фабрики: «Це ти мене втягнув». Потім пішов додому й спокійно три години писав, усвідомлюючи, що моя провина безперечна, хоч і не така велика, як її подає батько. Сьогодні, в суботу, не пішов на вечерю — почасти зі страху перед батьком, почасти задля того, щоб використати для роботи цілу ніч, але написав тільки одну, та й то не дуже вдалу сторінку.

48

Згодом Макс Брод видав під назвою «Кріт-велетень».

Початок кожної новели спочатку здається кумедним. Навіть не віриться, що цей новий, ще не завершений, зусібіч вразливий організм зможе вистояти в усталеній структурі світу, що, як і кожна усталена структура, прагне до замкнутості. Щоправда, при цьому забуваєш, що новела, якщо вона має право на існування, уже містить у собі усталену структуру, хай і не зовсім розвинену; тому впадати у розпач, коли берешся за новелу, в цьому сенсі нема підстав; тоді батько-мати з такою самою підставою мали б упадати у розпач, дивлячись па своє немовля, адже вони мріяли привести на світ не таку жалюгідну і вкрай кумедну істоту. Щоправда, ніколи не знаєш, який розпач тебе охоплює — обґрунтований чи необґрунтований. Але завдяки цьому розмірковуванню певну опору можна знайти, брак такого досвіду вже завдав мені шкоди.

26 грудня. У Кутенберзі з Максом і його дружиною. Як я сподівався, на ці чотири вільні дні, скільки годин обмірковував, як краще їх використати, й усе ж таки, здається, прорахувався. Сьогодні ввечері майже нічого не написав і, мабуть, уже не в змозі працювати далі над «Сільським учителем», над яким сиджу вже цілий тиждень і якого за три вільні ночі запевне дописав би начисто й без видимих огріхів; а тепер, хоч він лише на самому початку, в ньому вже два непоправні огріхи, та й узагалі він якийсь нежиттєздатний. Відтепер — новий розклад дня! Використовувати час іще краще! Я скаржуся тут, щоб знайти розраду? Цей зошит її не дасть, вона прийде, коли я лежатиму в ліжку, вона вкладе мене горілиць, і я лежатиму гарний, легкий і блакитно-білий, іншої розради не буде…

31 грудня. Від серпня працював, загалом немало й неповно, але й з одного, і з другого боку не використовував повного мірою своїх здібностей, як потрібно було б, надто коли взяти до уваги, що за всіма ознаками (безсоння, головний біль, серцева слабкість) моїм здібностям невдовзі настане край. Працював над недописаним: «Процес», «Спогади про залізницю на Кальду», «Сільський учитель», «Молодший прокурор», а також над розпочатими меншими новелами. Завершив тільки «У виправній колонії» та один розділ з роману «Пропалий безвісти», те й те — під час двотижневої відпустки. Не знаю, навіщо я роблю цей огляд, адже це зовсім не відповідає моїй вдачі!

1915

6 січня. «Сільського вчителя» й «Молодшого прокурора» поки що відклав. Але працювати далі над «Процесом» майже не в змозі. Думки про дівчину з Лемберга [49] . Надія на якесь щастя, що нагадує надії на вічне життя. З певної відстані вони видаються обґрунтованими, а підступитись не важишся.

19 січня. …Домовився з двома друзями вибратись у неділю за місто на прогулянку, але цілком несподівано проспав час зустрічі. Мої друзі, знаючи, який я загалом пунктуальний, здивувалися, підійшли до будинку, де я мешкав, трохи постояли під вікнами, потім піднялися сходами й постукали в мої двері. Я дуже злякавсь, підхопився з ліжка й не думав уже ні про що, а тільки про те, як по змозі швидше зібратись. Коли потім я, повністю вдягнений, вийшов із дверей, друзі, вочевидь злякавшись, аж відсахнулися від мене. «Що в тебе на потилиці?» — вигукнули вони. Я, ще як прокинувся, відчув, що мені щось заважає відхилити назад голову, і тепер спробував намацати рукою ту перешкоду. Цієї миті друзі, що вже трохи прийшли до тями, закричали: «Обережно, не покалічся!», бо я саме вхопився за руків'я меча позаду своєї голови.

Друзі підступили ближче, оглянули мене, повели до кімнати й перед дзеркалом на шафі роздягли до пояса. У спині в мене стримів, увігнаний по саме руків’я, великий, давній рицарський меч із хрестоподібним ефесом, але встромлений так, що лезо пройшло неймовірно точно між шкірою і плоттю, нічого не пошкодивши. Не було рани й на шиї, там, де меч ввійшов у тіло; друзі запевняли мене, що залишений лезом поріз анітрохи не кровоточить і сухий. І навіть тепер, коли друзі, постававши на крісло, почали повільно, міліметр за міліметром витягати меча, кров не виступила, а поріз на шиї затягло до ледве помітної тріщини. «Ось тобі твій меч», — сказали, сміючись, друзі й подали його мені. Я зважив меча в руках, це була дорога зброя, нею цілком могли користуватися хрестоносці. Кому охота терпіти, щоб у його снах вешталися давні рицарі, легковажно розмахували мечами, стромляли їх у безневинних сонних людей і не завдавали тяжких ран лише через те, що їхня зброя, певно, просто ковзає по живому тілі, а також через те, що за порогом стоять вірні друзі й стукають у двері, ладні допомогти.

49

Фані Райс, одна з учениць школи для дітей юдейських біженців з Галичини. Ф. Кафка познайомився з дівчиною, коли навідував М. Брода, який викладав у школі світову літературу.

24 січня. З Ф. у Боденбасі. Мені здається, неможливо, щоб ми коли-небудь поєднали наші долі, але я не важуся сказати про це ні їй, ні — у вирішальну хвилину — собі. Тож я знов дав їй надію, нерозважливо, адже я з дня на день старішаю й черствію. Коли я намагаюся збагнути, як вона може страждати й водночас бути спокійною та веселою, у мене починає боліти, як колись, голова. Ми не повинні знов мучити одне одного довгими листами, ліпше буде, якщо ця зустріч лишиться випадковим епізодом; чи, може, я вірю, що стану тут вільним, житиму літературною працею, поїду за кордон або ще куди-небудь і там житиму тайкома з Ф.? Адже обоє ми вирішили, що ні одне, ні друге зовсім не змінилося. Кожне нишком каже собі, що друге непохитне й безжальне. Я не відступаю від своїх вимог жити неймовірним, продиктованим лише моєю роботою життям, а вона, глуха до всіх німих прохань, хоче буденності, затишної оселі, натопленої кімнати, інтересу до фабрики, багато їсти, лягати спати об одинадцятій вечора, вона підводить мого годинника, який ось уже чверть року поспішає на півтори години, щоб він ішов хвилина в хвилину. І вона має рацію й матиме рацію завжди; вона має рацію, роблячи мені зауваження, коли я кажу кельнерові: «Принесіть газету, поки її не зачитали», і я не можу нічого змінити, коли вона говорить про «характерну рису» (вимовити ці слова можна не інакше, як рипучим голосом) омріяної обстановки в помешканні. Двох моїх старших сестер вона вважає «пласкими», про наймолодшу взагалі не питає, до моєї роботи, по суті, не виявляє жодного зацікавлення й вочевидь на ній не розуміється. Це — один бік.

Я неспроможний і нудний, як завжди, і, власне, мав би замислюватися лише про те, чому це в когось усе ж таки виникає бажання доторкнутися до мене бодай мізинцем. Одного по одному, поспіль, я обдав холодом одразу кількох людей — знайомих із Гелєрау, сім’ю Р. із Боденбаха й Ф.

Ф. сказала: «Як порядно ми тут поводимось!» Я змовчав, так наче мої вуха цього вигуку не почули. Дві години ми пробули в кімнаті самі. Довкола мене — лише нудьга й безнадія. Жодної хвилини удвох нам не було добре так, щоб я вільно дихав. З Ф. я — хіба що в листах — ніколи не відчував насолоди взаємин з коханою жінкою, як це було в Цукмантелі й Ріві, — тільки безмежне захоплення, покора, співчуття, відчай і зневага до самого себе. Я навіть пробував читати їй уголос, фрази огидно спотикались одна об одну, жодного контакту зі слухачкою, яка із заплющеними очима лежала на канапі й мовчки слухала. Байдуже попрохала дати з собою рукопис і дозволити його переписати. Оповідання про сторожа викликало трохи більшу увагу й цікаві зауваження. Мені аж тоді, коли читав, розкрився справжній сенс оповідання, вона також зрозуміла його правильно, хоч потім ми, однак, вдерлися в нього з грубими зауваженнями, і першим зробив це я…

Це коло: д-р В. [50] намагається переконати мене, що Ф. заслуговує зненависті; Ф. намагається переконати мене, що В. заслуговує зненависті. Я обом вірю і обох люблю чи намагаюся їх любити.

7 лютого. Цілковитий застій. Без кінця-краю муки.

Досягнувши певного рівня самопізнання, а також за інших умов, сприятливих для самоспоглядання, час від часу неминуче відчуватимеш до себе відразу. Будь-який критерій доброго — хоч би які різні були щодо цього думки — здаватиметься надто високим. Доведеться усвідомити, що ти — не що інше, як лазівка для жалюгідних задніх думок. Будь-який вчинок, навіть найменший, залежатиме від цих задніх думок. Вони будуть такі брудні, що, коли аналізуватимеш свою поведінку, навіть не захочеться додумати їх до кінця, досить буде лишень поглянути на них іздалеку. Ці задні думки диктуватиме не просто, скажімо, користолюбство — супроти них користолюбство здаватиметься ідеалом добра й краси. Бруд, що його виявиш, існуватиме задля нього самого, ти усвідомиш, що з’явився на світ, наскрізь просякнутий цим тягарем, і через нього ж таки, невпізнаний чи надто добре розпізнаний, відійдеш знов. Цей бруд буде найглибшим шаром, до якого можна дістатись, але складатиметься цей найглибший шар не з лави, а з бруду. Він буде найнижчим і найвищим, і навіть породжені самоаналізом сумніви невдовзі стануть такі мляві й самовдоволені, мов ото свиня, що викачується в гноївці.

50

Вайс Ернст (1884—1940) — австрійський письменник, товариш Ф. Кафки, посередник у його взаєминах з Феліцією Бауер.