Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
Шрифт:
Підійшли четверо носіїв і кинули на землю перед нами важкого трупа. Щойно він упав, шакали подали голоси. Загрібаючи черевом землю, раз у раз спиняючись, вони підкрадалися до падалі так, немовби кожного нездоланно тягла туди мотузка. Про арабів шакали вже й забули, забули про ненасить, їм забивала памороки всесильна присутність цього трупа, від якого несло важким духом. Один уже вп’явся зубами в горлянку і з першого ж таки укусу знайшов артерію. Мов невеличка несамовита помпа, яка силкується, хоч і марно, неодмінно погасити величезну пожежу, конвульсивно посмикувався й здригався кожен м’яз у тілі шакала. І ось уже всі тварини горою залягли на трупі й узялися за ту саму роботу.
І тоді ватаг заходився вздовж і впоперек щосили репіжити їх батогом. Шакали попідводили голови й, напівсп’янілі-напівнепритомні, побачили перед собою арабів; відчувши тепер батога мордами, тварини повідскакували від трупа й відбігли трохи назад. Але верблюжа кров уже розтеклася
— Маєш рацію, добродію, — сказав він. — Що ж, нехай роблять своє діло; та й пора вже нам у дорогу. Ти їх бачив. Дивовижні тварини, чи не так? Але як же вони нас ненавидять!
(Переклав Олекса Логвиненко)
Імператорське послання
Імператор — так казано — тобі, одинокому, тобі, жалюгідному підданцеві, мізерній тіні від імператорського сонця, загубленій у найдальшому закутку, саме тобі імператор зі смертного ложа свого послав вістку. Він звелів вісникові вклякнути біля ложа і пошепки переказав послання йому на вухо; і такої ваги надавав він тому посланню, що наказав вісникові ще й повторити його собі на вухо. Тоді, кивнувши головою, підтвердив, що вісник добре запам’ятав сказане. І перед усіма свідками своєї смерті — а всі проміжні стіни були зломлені і на парадних сходах, скільки око сягало, щільним кільцем стояли значні люди держави, — перед усіма ними вирядив вісника. Вісник одразу ж вирушив у дорогу; дужий, невтомний, він обома руками прокладає собі дорогу в юрбі; а коли натикається на опір, то показує на груди, де має знак сонця; ніхто так легко не долає шлях, як він. Але юрба така велика; її оселям немає краю. Коли б перед ним було чисте поле, як би він мчав, і незабаром ти, певне, почув би солодкий стук його руки у твої двері. Та ба, як марно старається вісник; він ще й досі пробивається крізь покої внутрішнього палацу; і ніколи йому їх не подолати; а якби й пощастило подолати, то нічого він цим не досяг би; йому треба було б ще перейти сходи; а коли б він і перейшов їх, то нічого б цим не досяг; треба було б ще перебратися через численні подвір’я, а за тими подвір’ями інший палац, що оточує перший, і знову сходи й подвір’я, і знову палац, і так цілі тисячоліття; і якщо б він усе-таки вихопився з останньої брами — проте ніколи, ніколи йому не досягти цього, — перед ним була б ще тільки резиденція, середина світу, засипана покидьками. Нікому не пробитися крізь неї, а надто з посланням мерця. А ти сидиш біля свого вікна і мрієш про нього, коли надходить вечір.
(Переклав Євген Попович)
Братовбивство
Доведено, що вбивство сталося за таких обставин.
Того ясного місячного вечора, годині о дев’ятій, Шмар, убивця, став на розі, де Везе, його жертва, виходив з вулички, в якій була його контора, й мав завернути у вуличку, де мешкав.
Холодне вечірнє повітря проймало до кісток. А Шмар в лише в легенькому синьому костюмі, та ще й піджак нарозхрист. Але холоду Шмар не відчував; до того ж він весь час ворушився. Знаряддя вбивства — щось середнє між багнетом і кухонним ножем — він тримав напоготові, міцно стискаючи його в руці. Він ще раз оглянув того ножаку; лезо зблиснуло в місячному сяйві; але Шмарові цього було замало — він ударив ним у брукований цеглою хідник, аж іскри посипались; потому, либонь, пошкодував і заходився правити лезо об підошву чобота, так немовби водив смичком по струнах скрипки; стоячи на одній нозі й нахилившись уперед, він прислухався до шурхання ножа об чобіт і водночас до звуків у тій фатальній бічній вуличці.
Але чому все це терпляче спостерігав місцевий підприємець Паллада з вікна на третьому поверсі свого будинку по сусідству? Людська душа — темний ліс! Високо звівши комір халата, підперезаного на великому череві, Паллада поглядав униз і похитував головою.
А через п’ять будинків, на другому боці вулиці, пані Везе, накинувши поверх нічної сорочки лисяче хутро, також виглядала з вікна свого чоловіка, що цього вечора затримувавсь як ніколи надовго.
Нарешті на дверях у конторі Везе дзенькнув дзвоник, дзенькнув аж надто гучно як для дверного дзвоника, його звук злетів над містом, злетів аж до неба, і Везе, цей трудяга, котрий допізна засиджується в своїй конторі, виходить з будинку, хоч у цій вуличці його ще й не бачать, а про те, що він вийшов, лише здогадуються із дзвінка; і бруківка одразу починає відлічувати його спокійні кроки.
Паллада вихиляється далеко з вікна, щоб нічого не проґавити. Пані Везе той дзвоник заспокоює, і вона з брязкотом причиняє вікно. А Шмар стає навколішки; оголені в нього наразі лише руки й обличчя, і він припадає ними до бруківки. Там, де все холодне, як лід, у Шмара все палає.
Саме на межі, де розходяться вулички, Везе
— Везе! — гукає Шмар, уже звівшись навшпиньки й замахнувшись рукою зі спрямованим сторчма вниз ножем. — Везе! Юлія марно чекає!
І Шмар вганяє свого ножаку — праворуч у горлянку, й ліворуч у горлянку, а за третім разом глибоко в живіт. Якщо проткнете водяного щура, то почуєте такий самий звук, який оце видав Везе.
— Готово! — сказав Шмар і відкинув ножа, цей непотрібний уже закривавлений баласт, убік, аж до сусіднього будинку. — Яка ж то насолода — вбивати! Яка полегкість, яка окриленість на душі, коли бачиш чужу кров! Везе, старий нічний блукальцю, друже, брате-випивако, тепер ти просочишся в темні щілини на бруківці. Чому ти — не просто налитий кров’ю пузир, щоб я сів на нього, а він луснув і ти безслідно щез? Одначе не все збувається, не всі солодкі мрії сповнюються; важкий твій тлін лежить під ногами, і йому не страшні вже навіть копняки. Що ж означає оце німе твоє запитання?
Паллада, ледве стримуючи в собі жовч, стоїть на порозі своїх розчахнутих двостулкових дверей.
— Шмаре! Шмаре! Я все бачив, ти нічого не приховаєш!
Шмар і Паллада втуплюються один в одного. Паллада задоволений, Шмар не знає, що сказати.
Геть постаріла від жаху, в супроводі гурту людей з одного і з другого боку, підбігає пані Везе. Хутро на ній розхристується, вона припадає до свого чоловіка, її тіло під нічною сорочкою належить йому, лисяче хутро, що вкрило цю подружню пару, наче трава — могилу, належить натовпу.
Шмар, ледве стримуючи нудоту, що підкочується йому до горла, втикається обличчям у плече поліціянта, і той хутко забирає його з собою.
(Переклав Олекса Логвиненко)
Звіт для Академії
Високоповажані панове академіки!
Ви виявили мені честь, запропонувавши подати до Академії звіт про моє минуле мавпяче життя.
На жаль, скористатися вашою пропозицією саме в такому сенсі я не можу. Від колишнього мого мавпячого життя мене відділяють ось уже майже п’ять років, час, за календарем, можливо, й короткий, але протягом нього мені довелося пройти нескінченно довгий шлях, і на цьому шляху час від часу мені траплялися чудові люди, випадало чути й поради, й оплески, і грім оркестрів, хоча завжди я був, по суті, самотній, бо всі, хто мене супроводжував, якщо висловлюватись образно, лишалися далеко за бар’єром. Я ніколи не досяг би таких успіхів, якби вперто чіплявся за своє походження, за спогади юності. Саме рішуча відмова від упертості стала тією найвищою заповіддю, яку я поклав собі виконувати; і я, вільна мавпа, накинув на себе те ярмо. Але через це спогади мої дедалі мерхнули й мерхнули. Спочатку я ще легко міг би, якби того забажали люди, повернутися до колишнього свого життя, — брама, якою небо розпростерлося над землею, стояла навстіж; та що дужче мене підстьобували й що скоріше я розвивався, то нижчою й вужчою ставала та брама; у світі людей я почувався щодалі вільготніше й упевненіше; буря, яка винесла мене з мого минулого, вляглася; тепер це — лише легенький вітрець, що приємною прохолодою обвіває мені п’яти; а просвіт удалині, крізь який залітає той вітрець і крізь який колись з’явився я сам, зробився таким вузеньким, що я, навіть якби в мене взагалі стало сили й волі дістатися туди, не проліз би в нього, не здерши із себе всю шкуру. Якщо казати напрямець — хоча в таких речах я полюбляю висловлюватися й образно, — якщо казати навпростець, шановні добродії, то ваше мавпяче єство — позаяк щось таке ви також мали, — коли вже й позаду, то не далі, либонь, ніж моє. Але подих цього колишнього єства лоскоче п'яти всім, хто ходить на цій грішній землі, — від маленького шимпанзе до великого Ахіллеса.
Але в дуже й дуже вузькому сенсі я, мабуть, усе ж таки зможу відповісти на ваш запит і зроблю це навіть вельми охоче. Перше, чого я навчився, це — вітатися за руку: потиск рук засвідчує відкритість; то нехай же тепер, коли я досяг вершини своєї кар’єри, до того першого рукостискання долучаться й мої відверті слова. Академії вони не скажуть, звісно, нічого аж такого посутньо нового; це буде зовсім не те, чого від мене очікують і чого я, хоч би як того хотів, повідомити не можу. І все ж таки моя розповідь покаже ту основну засаду, дотримуючись якої колишній мавпі пощастило проникнути у світ людей і пустити в ньому коріння. Певна річ, я не зважився б розповідати навіть про ті незначні речі, про які ви далі прочитаєте, коли б не був цілком упевнений у собі й коли б мої позиції на сценах усіх великих вар’єте цивілізованого світу не були такі міцні, по суті, непохитні.