Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Кафка Франц

Однак, відпочиваючи після напруження і безпорадно дивлячись на свої лапки, які метлялися ще швидше й безладніше і які годі було втихомирити, він знову сказав собі, що не можна далі залишатися в постелі, а якщо тільки є хоч найменша надія, найрозумніше буде пожертвувати всім, аби лише вибратися з ліжка. Але водночас він не забував нагадувати собі, що багато краще ще і ще раз усе обміркувати, аніж чинити щось зопалу. У такі хвилини він пильно вдивлявся у вікно, але густий туман, крізь який не видно було навіть протилежного боку вузької вулиці, не додавав надії та бадьорості.

«Уже сьома година, — мовив Ґреґор, коли будильник знову почав бити, — уже сьома година, а й досі

такий туман». І якусь хвилину він лежав спокійно, ніби чекав, що, можливо, цілковита тиша поверне його в реальні, звичні обставини.

Та потім він сказав собі: «До чверті на восьму я мушу обов’язково встати з ліжка. А втім, доти прийде хто-небудь із фірми довідатись, що сталося, фірма ж бо працює з сьомої». І він заходився, розгойдуючись, пересуватися зразу всім тілом на край ліжка. Коли б він таким побитом упав додолу, то голову рвучко підвів би і, мабуть, не забив. Спина ж начебто була тверда, і від падіння на килим їй, певне, нічого не сталося б. От тільки гуркіт почули б за всіма дверима і якщо не злякалися, то принаймні стурбувалися б. Але хай буде що буде.

Коли Ґреґор уже наполовину перевисав через край ліжка — новий спосіб був йому за іграшки, треба тільки добре розгойдатися, — то враз подумав, як було б усе просто, аби хтось прийшов на поміч. Двох дужих людей — Ґреґор мав на увазі батька й служницю — цілком вистачило б; вони підхопили б його руками під дугасту спину й обережно допомогли перевернутися. Отоді, певне, і його лапки стали б у пригоді. То, може, справді покликати когось на допомогу, дарма, що двері замкнені? Подумавши про це, Ґреґор не втримався від усмішки, хоч як йому було зле.

Він уже так далеко висунувся, що ледве утримував рівновагу і не мав більше часу на роздуми, бо було десять хвилин на восьму, — коли це в сінях подзвонили. «Це хтось із фірми», — мовив Ґреґор сам до себе і завмер, тільки його лапки затанцювали ще дужче. Хвилину було тихо. «Вони не відчинять», — сказав Ґреґор, охоплений якоюсь божевільною надією. Та ось служниця, як завжди, твердим кроком рушила до дверей і, звичайно, відчинила їх. З першого ж слова Ґреґор уже знав, що прийшов сам повірений. І чого тільки Ґреґор приречений служити в такій фірмі, де найменший прогул викликає найбільшу підозру? Невже всі службовці — поспіль негідники, невже між ними не може бути жодної вірної, відданої людини, що коли й згає вранці кілька годин, то її точить сумління, і що саме зараз нездатна встати з ліжка? Хіба справді не досить прислати якогось учня — коли вже взагалі треба когось присилати, — а обов’язково має прийти повірений, аби показати всій ні в чому не винній сім’ї, що тільки повіреному можна доручати таку підозрілу справу?

Ці думки розхвилювали Ґреґора, і більше від того, аніж через твердий намір, він щосили рвонувся з ліжка. Упав він не з таким гуркотом, як боявся, — трохи завдяки килимові, а трохи тому, що спина виявилась еластичнішою, аніж Ґреґор думав. Він глухо гупнув додолу і тільки забив голову, бо тримав її не досить обережно. Він покрутив нею і з досади та болю потер об килим.

— Там щось упало, — сказав повірений у кімнаті ліворуч.

Ґреґор спробував уявити собі, чи не могло б колись і з повіреним статись таке, як сьогодні з ним, і вирішив, що могло б. Та ніби у відповідь на його думки повірений упевнено пройшовся по сусідній кімнаті і зарипів лакованими черевиками.

З кімнати праворуч почувся шепіт сестри, що хотіла попередити Ґреґора:

— Ґреґоре, прийшов повірений.

— Я знаю, — тихо озвався Ґреґор, але сказати так, щоб сестра почула, не зважився.

— Ґреґоре, — покликав уже й батько з кімнати ліворуч, — прийшов пан повірений і

питає, чому ти не поїхав вранішнім поїздом. Ми не знаємо, що йому відповісти. А втім, він хоче сам із тобою поговорити. Тож відчини, будь ласка, двері. Він уже ласкаво пробачить безладдя в кімнаті.

— Доброго ранку, пане Замзо! — перебиваючи батькову мову, приязно гукнув повірений.

— Він хворий, — звернулась до повіреного мати, поки батько говорив біля дверей. — Він хворий, повірте мені, пане. А то б хіба Ґреґор пропустив поїзд! Він тільки й думає, що про фірму. Я вже аж серджусь, що хлопець увечері нікуди не виходить: ось тепер він був вісім днів у місті і хоч би один раз кудись пішов. Сидить з нами біля столу і читає газету або вивчає розклад поїздів. Ото тільки й розважиться, як заходиться щось вирізувати лобзиком. Оце, наприклад, за два-три вечори вирізав дуже гарні рамці, ви самі здивуєтесь, як глянете на них. Вони висять у його кімнаті, ви їх зразу побачите, як Ґреґор відчинить. А взагалі я рада, що ви прийшли, пане повірений, бо ми самі ніяк не могли допроситися, щоб він відчинив двері; Ґреґор такий упертий і, безумовно, хворий, хоч уранці й казав, що ні.

— Зараз я йду, — обачно, спроквола мовив Ґреґор, але не зрушив з місця, щоб не пропустити жодного слова.

— А я інакше й не можу пояснити собі його прогулу, ласкава пані, — сказав повірений. — Сподіваюсь, що хвороба не важка. З іншого боку, мушу сказати, що нам, комерсантам, — на лихо чи на щастя, як хочете, — дуже часто через завантаженість доводиться просто переходжувати легку недугу.

— То може пан повірений зайти вже до тебе? — нетерпляче спитав батько і знову постукав у двері.

— Ні, — мовив Ґреґор.

У кімнаті ліворуч запала прикра тиша, в кімнаті праворуч захлипала сестра.

Чом сестра не йде до батьків? Мабуть, вона щойно з постелі і ще не одяглася. А чого вона плаче? Що Ґреґор не встає і не впускає повіреного, що може втратити місце і що тоді шеф знову почне дошкуляти батькам своїми вимогами? Але ж поки що цього боятися нічого. Ґреґор ще тут і навіть у голову не покладає кидати батьків. Зараз він лежить собі на килимі, і нікому, хто знав би про його стан, не спало б на думку вимагати, щоб він упустив повіреного. Тож не виженуть його негайно з роботи за цю маленьку неввічливість, для якої потім легко буде знайти виправдання. Ґреґорові здавалося, що було б набагато розумніше дати йому тепер спокій, а не докучати плачем та балачками. Проте вони ж ні про що не знають, отже, їм можна вибачити.

— Пане Замзо! — підвищив голос повірений. — Що ж сталося? Ви забарикадувалися у своїй кімнаті, відповідаєте тільки «так» і «ні», завдаєте своїм батькам тяжкого й непотрібного клопоту і просто обурливо нехтуєте — це тільки між іншим — свої службові обов’язки. Я говорю від імені ваших батьків та вашого шефа і настійно прошу негайно дати мені обґрунтоване пояснення. Я дивуюся, просто-таки дивуюся. Я вважав вас за спокійну, розумну людину, аж раптом ви починаєте виявляти якісь дивні примхи. Шеф якраз сьогодні пояснював ваш прогул тим, що вам недавно доручено інкасувати гроші, — але я майже дав слово честі, що він помиляється. А тепер бачу вашу нерозумну впертість і вже не маю ніякого бажання заступатися за вас. А ваше становище у фірмі далеко не міцне. Я спочатку хотів сказати вам це віч-на-віч, та коли вже згаяв через вас тут стільки часу, не бачу причини таїтися від ваших батьків. Отже, останнім часом ми були дуже незадоволені вашою роботою. Щоправда, зараз не та пора року, щоб мати особливі успіхи, ми це визнаємо; але такої пори, щоб можна було не мати ніяких успіхів, взагалі не існує, пане Замзо, і не повинно існувати.