Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Кафка Франц

— П’ятьох! — скрикнув K., вражений такою великою кількістю. — Аж п’ятьох адвокатів, крім оцього?

— Саме тепер я домовляюся з шостим, — кивнув головою купець.

— Але навіщо вам стільки адвокатів? — дивувався К.

— Мені потрібні всі.

— Може, ви поясните мені? — спитав К.

— Залюбки, — відповів купець. — Передусім тому, що я не хочу програти свій процес, це річ зрозуміла. Тому я не можу нехтувати те, що може мені згодитись; навіть коли в тому чи тому випадку надія на допомогу мізерна, я не можу не хапатися за неї. Одне слово, все, що я мав, пішло на процес. Я, наприклад, забрав усі капітали зі своєї торгівлі, раніше моя контора займала майже цілий поверх, а тепер я задовольняюсь комірчиною в будинку на затиллі, де я працюю

з одним учнем. Такий занепад став, звичайно, наслідком не так відпливу грошей, як виснаження, я не мав сили для роботи. Коли людина хоче домогтися чогось у своєму процесі, вона навряд чи спроможна клопотатися ще чимсь.

— Отже, ви ще й самі працюєте на правосуддя? — запитав К. — Саме про це я б залюбки щось послухав.

— Про це я можу розповісти вам дуже мало. Спочатку я, звичайно, намагався, але незабаром облишив геть усе. То дуже виснажлива робота, а успіху майже ніякого. Ходити туди на роботу й вести переговори виявилось, принаймні для мене, абсолютно неможливим завданням. Навіть просто сидіти там і чекати вже потребує величезних зусиль. Та ви й самі знаєте, який важкий дух у канцеляріях.

— А звідки ви знаєте, що я там був? — несподівано поцікавився К.

— Я саме сидів у почекальні, коли ви проходили там.

— Який дивний збіг! — закричав вражений K., геть забувши, яким сміховинним видавався йому купець. — Ви, отже, бачили мене! Ви сиділи в почекальні, коли я проходив нею. Так, справді, колись я туди заходив.

— Збіг не такий уже й дивний, — промовив купець, — я там щодня буваю.

— Відтепер, мабуть, і мені доведеться ходити туди частіше, — зітхнув K., — але мене навряд чи прийматимуть так шанобливо, як давніше. Всі попідводились. Певне, гадали, ніби я суддя.

— Ні, — заперечив купець, — ми тоді привітали судовця. Те, що ви — звинувачений, ми вже знали. Такі вістки поширюються навдивовижу швидко.

— Отже, ви вже знали, — протягнув К. — Тоді моя поведінка, напевне, видавалася вам зарозумілою. Ви не говори про це?

— Та ні, — відповів купець, — радше навпаки. Але все те дурниці.

— Що дурниці?

— А чого ви питаєте про це? — розсердився купець. — Ви, здається, просто не знаєте тих людей, і у вас склалося про них хибне враження. Адже подумайте: при таких процесах не раз доводиться розмовляти про те, що для розуму незбагненне, людина просто знесилена, тож багатьох речей і не сприймає, і мислення тоді починають заступати всілякі забобони. Я кажу не про себе, але я й сам не кращий. Наприклад, один з таких забобонів полягає в тому, що багато людей з обличчя обвинуваченого, надто з обрису його вуст, можуть провістити, чим скінчиться процес. Ці люди ще заявили, буцімто з ваших вуст вони виснували, що вас дуже скоро, і то безперечно, стратять. Кажу вам ще раз: це сміховинний забобон, і в більшості випадків факти цілковито його спростовують, та, коли живеш серед суспільства, дуже важко відгородитись від таких поширених думок. Лишень подумайте, як може приголомшити людину отаке марновірство! Ви ж там до когось звертались, пам’ятаєте? І той чоловік не спромігся вам відповісти. Є, звичайно, багато причин, щоб збентежитись у канцелярії, але однією з них був вираз ваших вуст. Той чоловік згодом розказував, що з ваших вуст він би, напевне, вичитав і призвістку навіть свого смертного вироку.

— З моїх вуст? — перепитав K., витягаючи кишенькове люстерко й розглядаючи їх. — Я не бачу на своїх вустах нічого незвичайного. А ви?

— Я теж не бачу, — заквапився відповісти купець, — нічогісінько не бачу.

— Які ж забобонні люди! — обурювався К.

— А хіба я вам не казав?

— То ви, отже, спілкуєтесь і обмінюєтесь думками? — запитав К. — Я от досі тримався осторонь.

— Загалом ми не спілкуємось одне з одним, — відповів купець, — бо просто не мали б змоги, нас дуже багато. Крім того, в нас мало спільних інтересів. Якщо коли-небудь у якійсь групі виникає думка про спільність інтересів, невдовзі виявляється, що вона хибна. Гуртом правосуддя не побореш. У кожному випадку провадять

окреме розслідування, це правосуддя виконує найретельніше. Отже, об’єднуватись — марна річ, у двобої з правосуддям інколи можна чогось досягти лише поодинці і потай. Тільки після досягнення такого успіху про нього довідується решта, але ніхто не знає, як саме його досягнено. Отже, немає ніякої спільноти, вряди-годи люди збираються по кілька в почекальні, але майже не розмовляють. А всілякі забобони існують іще здавна і множаться, власне, самі собою.

— Я справді бачив людей у почекальні, — мовив K., — і їхнє чекання видалось мені марним.

— Чекання — аж ніяк не марне, — заперечив купець, — марні намагання діяти самостійно. Я вже казав вам, що, крім цього, я маю ще п’ятьох адвокатів. Хтось може подумати, — я й сам спершу так думав, — ніби тепер свою справу я можу цілковито перекласти на них. То була облудна надія. Я міг перекласти на них менше, ніж якби я мав лиш одного адвоката. Ви що, не розумієте мене?

— Ні, — відповів К. і заспокійливо поклав долоню на руку купця, щоб той говорив не так швидко, — я хочу вас тільки попросити говорити трохи повільніше, я для себе з’ясовую дуже важливі речі і не встигаю стежити за вашою думкою.

— Добре, що ви нагадали мені про це, — проказав купець. — Адже ви ще новачок, недосвідчена молодь. Вашому процесові тільки півроку, правда? Атож, я вже чув про нього. Який молодий процес! А я вже міркував про ці речі безліч разів, вони мені — найзрозуміліші на світі.

— А ви радієте, що ваш процес зайшов уже так далеко? — запитав K., не бажаючи зразу розпитувати, в якому, власне, стані купцеві справи. Проте ясної відповіді не дістав.

— Атож, мій процес триває п’ять років, — повторив купець, понуривши голову, — це вже неабияке досягнення. — Купець на хвилину замовк, а К. наслухав, чи не вертається Лені. З одного боку, він не хотів, щоб дівчина прийшла, бо ще багато про що мав розпитати і не хотів, щоб вона застала його за цією довірчою розмовою з купцем, а з другого боку, сердився, що вона попри його присутність так довго бариться в адвоката, набагато довше, ніж треба, щоб подати суп. — Я ще добре пам’ятаю той час, — знов озвався купець, а K., звичайно, враз нашорошив вуха, — і коли мій процес був десь такий за тривалістю, як ваш. Я мав тоді тільки цього адвоката, проте був не дуже ним задоволений.

«Зараз я дізнаюся про все», — думав К. і жваво кивав головою, немов міг таким чином заохотити купця розповідати все варте уваги.

— Мій процес, — провадив далі купець, — не рухався вперед, розслідування, щоправда, провадили, я ходив на кожне, збирав матеріал, заніс до правосуддя всі свої бухгалтерські книги, хоча, як я згодом довідався, такої потреби не було, ненастанно бігав до адвоката, він теж подавав різні заяви…

— Різні заяви? — здивувався К.

— Так, звичайно, — потвердив купець.

— Це для мене дуже важливе, — взявся пояснювати K., — у моєму випадку він ще й досі працює над вступною заявою. Він, власне, нічого й не робив. Я тепер бачу, що він ганебно занедбав мою справу.

— Якщо заява ще не готова, значить, були якісь поважні причини, — втішив його купець. — Адже, зрештою, згодом з’ясувалося, що всі заяви мого адвоката не мали жодного сенсу. Завдяки послужливості одного судовця потім я навіть прочитав одну з них. Складено її, правда, по-вченому, але глузду там не було ніякого. Передусім забагато латини, якої я не розумію, потім на кілька сторінок звертання до правосуддя загалом, далі лестощі окремим судовикам, щоправда, не названим, проте втаємничені однаково б здогадалися, ще далі самовихваляння адвоката, причому він майже по-собачому принижувався перед правосуддям, і нарешті перегляд давніх судових справ, які начебто схожі на мою. Але цей перегляд, наскільки я міг його простежити, був зроблений дуже ретельно. Цими словами я, звісно, аж ніяк не хочу оцінювати роботу адвоката, до того ж заява, яку я читав, — лиш одна з багатьох, але, хай там як, і про це я зараз говоритиму, я не міг добачити у своєму процесі жодного поступу.