Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
Шрифт:
— Але тут є й протилежна думка, — обізвався священик. — Дехто стверджує, ніби ця розповідь нікому не дає права судити про сторожа. Як здається і нам самим, він усе-таки слуга правосуддя, отже, належить до правосуддя і через те неприступний людському судові. Крім того, аж ніяк не можна вважати, ніби сторож підпорядкований чоловікові. Бути завдяки своїй службі прив’язаним тільки до брами правосуддя означає незмірно більше, ніж тішитися волею на світі. Коли чоловік уперше підступив до брами, сторож уже стояв там. Отже, саме правосуддя поставило його на службу, і сумніватись у сторожовій гідності означає сумніватись у правосудді.
—
— Ні, — заперечив священик, — не конче вважати за істину геть усе, слід лише визнати, що воно необхідне.
— Невесела думка, — зітхнув К. — Брехня стає основою світового ладу.
К. сформулював прикінцевий висновок, але ще не дійшов остаточної думки. К. надто знесилився і не спромігся добачити всіх наслідків, пов’язаних із цією розповіддю, крім того, незвичні міркування, до яких вона спонукала його, розважання про речі, що не мають реального буття, годилося б обговорювати десь у гурті судовиків, а не йому самому зі священиком. Простенька розповідь збентежила його, він прагнув відкараскатись від неї, а священик, що тепер виявляв велику чулість, стерпів і мовчки вислухав зауваження K., хоч вони, звичайно, не узгоджувались із його власною думкою.
Якийсь час обидва йшли мовчки, і К. мало не горнувся до священика, навіть не усвідомлюючи, де він. Лампа в його руці давно погасла. Одного разу просто перед ним блиснула срібна статуя святого, вкритого, правда, лише якоюсь подобою срібла, і одразу знову пощезла в пітьмі. Щоб не залежати цілковито від священика, К. запитав його:
— Ми тепер уже десь біля головного входу?
— Ні, — відповів священик, — ми вже далеко відійшли від нього. Ти йдеш далі чи ні?
Хоча К. саме цієї миті про те не думав, він зразу відповів:
— Авжеж, я мушу йти далі. Я прокурист банку, на мене чекають люди, я прийшов сюди тільки на те, щоб показати собор одному нашому іноземному партнерові.
— Що ж, — мовив священик, простягаючи руку К., — тоді йди.
— Але я не можу сам зорієнтуватись у пітьмі, — поскаржився К.
— Іди ліворуч до стіни, — підказав священик, — потім уздовж стіни, не відступаючи від неї, і ти знайдеш вихід. — Священик відійшов лише на кілька кроків, але К. щосили гукнув його:
— Благаю, зачекай!
— Я чекаю, — відказав священик.
— Ти більш нічого не хочеш від мене? — запитав К.
— Ні.
— Раніше ти був такий приязний зі мною, — мовив K., — усе мені пояснював, а тепер покидаєш мене, ніби вже збайдужів до мене.
— Ти мусиш іти далі, — наполягав священик.
— Що ж, дивися тоді сам, — зітхнув К.
— Це ти подивися спершу, хто я, — сказав священик.
— Ти тюремний капелан, — мовив К. і підступив до священика, йому, зрештою, не так уже й треба відразу повертатися до банку, як він уявляв собі, можна й тут залишитися.
— Я належу до правосуддя, — признався священик. — З якої речі мені чогось хотіти від тебе? Правосуддя не хоче від тебе нічого. Воно прийме тебе, коли ти прийдеш, і відпустить, коли ти підеш.
Розділ 10
Кінець
Увечері напередодні тридцять першого дня народження К. — було близько дев’ятої години, пора, коли на вулицях уже запановує тиша, — до його
— Отже, вас послали по мене? — запитав К. Чоловіки кивнули головами, кожен немов показав циліндром на свого напарника. К. подумав, що він чекав зовсім іншого візиту. Він підійшов до вікна і ще раз подивився на темну вулицю. Майже всі вікна на протилежному боці вулиці теж були темні, чимало вікон закривали штори. В одному освітленому вікні кількаповерхового будинку гралися за сіткою немовлятка й намагалися, ще невправні, зіпершись на рученята, перелізти зі свого місця. «По мене прислали старих другорядних акторів, — подумав К. і озирнувся, щоб іще раз пересвідчитись у тому. — Намагаються вколошкати мене якнайдешевшим способом». К. раптом обернувся й запитав:
— У якому театрі ви граєте?
— У театрі? — здивувався чоловік, у якого аж сіпнулись вуста, і повернувся до другого за порадою. Той другий поводився мов німий, що бореться зі своїм упертим організмом. «Вони не готові до запитань», — сказав собі К. і пішов надягати капелюха. Уже на порозі добродії хотіли взяти К. попід руки, але він сказав їм:
— Спершу ходімо на вулицю, я не хворий. — Одразу за дверима вони вчепились у нього так, як К. іще ніколи не ходив із жодною людиною. Вони підперли його ззаду плечима, проте рук назад не закрутили, а обплели їх своїми руками, затиснувши внизу долоні К. завченим, дуже вправним і невідпорним рухом. К. ішов поміж ними мов розіпнутий, і вони втрьох утворили таку єдність, що, якби кому заманулось когось убити, попадали б усі троє. То була єдність, яку можуть утворити тільки мертві.
Під ліхтарями К. часто намагався, хоч як важко йому доводилось, краще роздивитися проводирів, бо в сутінках власної кімнати він їх бачив не дуже виразно. Можливо, це тенори, думав він, дивлячись на їхні важкі подвійні підборіддя, їхні бездоганно чисті обличчя виповнювали йому душу огидою. Ще він бачив їхні руки, які то протирали кутик ока, то чухали верхню губу, то розгладжували складки на підборідді.
Помітивши ті руки, що ненастанно немов вичищали обличчя, К. зупинився, стали і його проводирі; вони дійшли до краю пустого, безлюдного майдану, навколо тиснулись будинки установ.
— Чому це прислали саме вас! — не так запитав, як просто крикнув К. Чоловіки вочевидь не знали відповіді і стояли, опустивши додолу вільні руки, немов санітари, що чекають, коли хворий рушить з місця. — Я далі не піду, — мовив K., намагаючись з’ясувати, яка буде реакція. На ці слова чоловіки навіть не мали потреби відповідати, вони лиш і далі цупко тримали його за руки і спробували зрушити з місця, проте К. опирався. «Скоро мені сила не знадобиться, а тепер я застосую її всю», — думав К. Йому спали на гадку мухи, що, мало не вириваючи собі лапок, намагаються відірватись від липкої стрічки. Його проводирям доведеться непереливки.