Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Кафка Франц

— Ви не повинні терпіти таку кривду, — схвильовано сказав Карл. Він майже забув, що перебуває на хиткій палубі корабля біля берегів чужої землі, так затишно було йому на кочегаровім ліжку, наче вдома. — Ви вже ходили до капітана? Домагались у нього своїх прав?

— Ет, краще йдіть собі, йдіть звідси геть. Мені вас тут не треба. Ви не слухаєте, що я кажу, а даєте поради. Як же я піду до капітана! — кочегар стомлено сів знову і схилив голову на руки.

«Щось ліпше порадити йому я не можу», — сказав до себе Карл. І взагалі, йому здалось, що краще б він був знайшов свою валізку, ніж давав поради, які все одно вважають за безглузді. Коли батько вручав йому валізку, то жартома спитав: «Скільки вона в тебе пробуде?». І ось ця вірна валізка, може, й справді пропала. Добре, що хоч батько навряд чи дізнається про його теперішнє становище, навіть коли буде розпитувати. Супутники

з судна можуть тільки сказати, що він доїхав із ними до Нью-Йорка. Однак Карлові було шкода, що він ще майже не використав тих речей, які лежали у валізці, хоч сорочку, наприклад, йому давно вже слід було поміняти. Виходить, що він ощадив не там, де треба: зараз, коли годилось би починати свою кар’єру чисто одягненому, йому доведеться з’явитись на берег у брудній сорочці. Коли б не це, то втрата валізки не дуже б і засмутила його, бо костюм, у якому він ходив, був навіть кращий за той, що залишився у валізці. Власне, мати поклала його про всяк випадок, їй ще довелося перед самим Карловим від’їздом латати його. Тепер він згадав також, що у валізці був ще й кусень веронської салямі, що її мати поклала як особливий подарунок. Він її з’їв тільки невеличкий шматочок, бо в дорозі зовсім не мав апетиту й супу, який давали на середній палубі, йому цілком вистачало. Але тепер Карл хотів би мати ковбасу напохваті, щоб пригостити нею кочегара. Бо таких людей легко прихилити до себе, давши їм якусь дрібничку, це Карл знав від свого батька; той цигарками завойовував прихильність усіх дрібніших службовців, з якими мав ділові стосунки. Тепер Карл міг подарувати хіба що свої гроші, однак коли валізка дійсно пропала, їх поки що не слід було чіпати. Його думки знову повернулися до валізки, і він тепер справді не міг збагнути, чому дорогою так ревно стеріг її, що майже не спав, а зараз ту саму валізку так легко дозволив украсти. Він згадав, як п’ять ночей підряд підозрював маленького словака, який спав за двоє ліжок ліворуч, що той чигає на його валізку. Цей словак тільки й ждав, коли вже Карл, нарешті, стомиться до краю і на мить задрімає, аби довгою жердиною, що нею він цілими днями бавився або робив вправи, підтягнути валізку до себе. Вдень словак здавався доволі невинним, та як тільки наставала ніч, він раз по раз підводився на ліжку й сумно дивився на Карлову валізку. Карл добре бачив це, бо часом хтось із неспокійних емігрантів запалював світло, хоч корабельний розпорядок не дозволяв цього, і пробував розібратися в незрозумілих оголошеннях емігрантського агентства. Якщо світилося близько, Карл міг трохи задрімати, коли ж далеко або зовсім було темно, йому доводилось лежати з розплющеними очима. Таке напруження дуже виснажувало його, і ось тепер виходить, що воно, може, було зовсім марне. Отой Бутербаум — ну хай тільки він ще десь зустріне його!

У цю мить за дверима в цілковиту досі тишу звідкись здаля увірвався легкий дрібний стук, ніби тупіт дитячих ніг; наближаючись, він став чіткіший і нарешті перейшов у рівномірний, мовби військовий крок. Люди, очевидно, йшли, як завжди у вузьких коридорах, один за одним, чути було наче брязкіт зброї. Карл, що вже мало не заснув у ліжку, звільнений від усіх своїх турбот з валізкою та словаком, стрепенувся і штовхнув кочегара, щоб той, нарешті, теж прислухався, бо передні люди вже, очевидно, доходили до дверей комірчини.

— Це корабельна капела, — сказав кочегар, — вона грала нагорі, а зараз іде пакуватися. Ну, тепер уже по всьому, нам можна рушати. Ходімо! — Він узяв Карла за руку, в останню мить зняв ще із стіни над ліжком образок Богородиці в рамцях, запхнув його в кишеню на грудях, схопив свою валізку, і вони вдвох швидко вийшли з каюти.

— Тепер я піду в канцелярію і скажу тим панам усе, що мені наболіло. Пасажирів тут більше немає, і не треба ні на кого оглядатися.

Кочегар повторював це на різні лади і хотів на ходу ударом ноги збоку вбити пацюка, що перебігав їм дорогу, та замість того лиш підштовхнув його до шпарки, якої пацюк саме вчасно досяг. Загалом же кочегар був вайлуватий, бо до всього мав ще й довгі, надто важкі ноги.

Вони пройшли через кухню, де кілька дівчат у брудних фартухах мили у великих казанах посуд. Кочегар підкликав до себе якусь Ліну, обняв її за стан — вона ж, кокетуючи, пригорнулась до його руки, — і трохи пройшовся з нею.

— Я зараз одержу розрахунок, не хочеш піти зі мною? — спитав він.

— Навіщо мені морочитись, краще принеси гроші сюди, — відповіла дівчина і, викрутившись з-під його руки, побігла геть. — Де це ти підхопив такого вродливого хлопця? — гукнула ще вона, однак уже не чекала на відповідь. Решта дівчат реготали,

кинувши свою роботу.

Карл із кочегаром тим часом простували далі і дійшли до дверей з невеличким переднім фронтоном, який підтримували маленькі позолочені каріатиди. Як для корабельного обладунку, це була очевидна надмірність. Карл помітив, що ніколи ще не був у цій частині корабля, її, мабуть, на час подорожі призначали для пасажирів першого й другого класів, а зараз, коли треба було скрізь прибирати, двері сюди познімали. Вони й справді вже зустрічали кількох чоловіків з мітлами на плечах, які віталися з кочегаром. Карл був здивований, що корабель — таке велике господарство; на своїй середній палубі він не помічав цього. Вздовж коридора тяглися електричні дроти, і весь час було чути дзеленчання маленького дзвоника.

Кочегар шанобливо постукав у двері й, почувши «Прошу!», рукою показав Карлові, щоб той сміливо заходив. Карл зайшов, але залишився стояти біля порога. Крізь троє вікон каюти він побачив веселу гру хвиль на морі, і від цієї картини в нього стрепенулося серце, наче довгі п’ять днів він не дивився безперервно на воду. Великі кораблі пливли кожен своїм шляхом, погойдуючись від прибою, наскільки дозволяла їхня вага. Коли примружити очі, то здавалось, що кораблі хитаються від самої ваги. На їхніх щоглах висіли вузькі, але довгі прапорці, що хоч і стали лубкі за довге плавання, але все-таки тріпотіли на вітрі. Пролунав салют, мабуть, з військових кораблів — один з них саме проходив недалеко; дула його гармат, що сяяли сталевими кожухами, були ніби заколисані впевненою, рівною, але все-таки трохи хиткою плавбою. Маленькі суденця й човни було видно тільки вдалині, принаймні від дверей, їх багато входило в гавань у прогонах між великими кораблями. А за всім цим бовванів Нью-Йорк і дивився на Карла сотнями тисяч вікон своїх хмарочосів. Так, у цій каюті людина знала, де вона знаходиться.

За круглим столом сиділо троє чоловіків: один — корабельний офіцер у синій морській формі, два інших — портові чиновники в чорних американських мундирах. На столі лежала ціла купа різних документів, що їх офіцер, тримаючи перо в руці, спочатку пробігав очима, а потім передавав чиновникам. Ті їх або читали, або щось із них виписували, або просто клали в папку, а часом один із чиновників, який майже безперестанку тихенько скреготів зубами, — диктував щось своєму товаришеві для протоколу.

Біля вікна, спиною до дверей, сидів за письмовим столом низенький чоловік і порпався в товстеленних фоліантах, що стояли рядком урівні з його головою на дебелій книжковій полиці. Біля нього містилась відчинена, порожня, принаймні на перший погляд, каса.

Друге вікно ніхто не заступав, і з нього відкривався найкращий краєвид. Біля третього стояли два чоловіки й тихо розмовляли. Один, теж у формі морського офіцера, сперся на підвіконня й грався колодочкою кортика. Той, із ким він розмовляв, був обернений до вікна і, часом відхиляючись, відслоняв частину орденів на грудях в офіцера. Він не був військовий і мав при собі бамбукову паличку, яка через те, що він заклав руки назад, теж стриміла, як кортик.

Карл не мав коли до всього приглядатися, бо до них відразу підійшов служник і з таким виглядом, ніби хотів показати, що тут кочегарові не місце, спитав, чого той хоче. Кочегар відповів так само тихо, що хоче поговорити з паном старшим касиром. Служник помахом руки відхилив це прохання, однак, далеко обійшовши круглий стіл, все-таки навшпиньки наблизився до чоловіка з фоліантами. Чоловік — це було добре видно — просто занімів, почувши, що сказав служник, але нарешті все ж повернувся до кочегара, гнівно замахав на нього руками і, задля певності, на служника теж. Тоді служник знову підійшов до кочегара і таким тоном, ніби довіряв йому якусь таємницю, мовив:

— Зараз же геть звідси!

На ці слова кочегар обернувся до Карла, наче хотів йому мовчки вилити свій біль. Карл, не роздумуючи більше, метнувся вперед і перебіг кімнату, трохи навіть зачепивши офіцера, що сидів у кріслі; служник, зігнувшись і наставивши руки, кинувся за ним, ніби за якоюсь шкідливою комахою, але Карл перший досяг стола старшого касира і вчепився за нього на випадок, коли служник спробував би відтягти його.

Звичайно, в кімнаті відразу всі пожвавішали. Офіцер біля столу схопився з крісла, чиновники з порту спокійно, але пильно стежили за всім, що відбувалося, співбесідники біля вікна стали так, щоб видно було кімнату, служник, який вважав, що йому не місце там, де виявляє зацікавлення вище панство, відступив назад. Кочегар біля дверей напружено очікував тієї миті, коли знадобиться його допомога. Нарешті й старший касир обернувся в кріслі круто праворуч.