Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
Шрифт:
— Авжеж, — сказав капітан, очікувально дивлячись на Карла.
— А мій дядько, брат моєї матері, зветься Якоб, а прізвище ж у нього, звичайно, має бути таке, як у моєї матері до одруження, тобто Бендельмайєр.
— Панове! — вигукнув сенатор, почувши Карлове пояснення і швидко одійшов од вікна. Усі, за винятком портових чиновників, зареготали, хто зворушено, а хто без ніякого виразу.
«Нічого я такого смішного не сказав», — подумав Карл.
— Панове, — повторив сенатор. — Ви не з моєї і не з своєї волі були присутні при невеличкій родинній сцені, тому я не можу не дати вам деякого пояснення, бо мені здається, що тільки пан капітан, — вони обмінялися поклонами, — знає все.
«Тепер мені справді треба стежити за кожним слоном», — сказав собі Карл і зрадів, бо краєчком
— Протягом багатьох років свого перебування в Америці — а втім, слово «перебування» не зовсім пасує до американського громадянина, яким я є всім серцем, — отже, протягом багатьох років я живу цілком відірвано від своїх європейських родичів з причини, розповідати про яку, по-перше, тут не місце, а по-друге, мені було б справді дуже важко. Я навіть боюсь тієї миті, коли, може, змушений буду розказати про неї своєму любому небожеві, бо тоді, на жаль, доведеться відверто висловити свою думку про його батьків та їхніх приятелів.
«Це безсумнівно мій дядько, — вирішив Карл, слухаючи його мову. — Певно, він змінив своє прізвище».
— Мого любого небожа його батьки — будемо казати так, як є, — просто прогнали, як проганяють кішку, коли вона набридне. Цим я не хочу виправдати вчинок мого небожа, за який його так покарано, але його провина така, що сама її назва уже є достатнім виправданням.
«Тут є що послухати, — подумав Карл, — але я не хочу, щоб він усе розказував. А втім, він і не може про це знати. Звідки б?»
— Його, бачте, — вів далі дядько, спираючись на виставлену вперед бамбукову паличку й злегка похитуючись, чим йому справді вдалося позбавити свою розповідь непотрібної урочистості, яку вона інакше обов’язково мала б, — його, бачте, спокусила служниця Йогана Брумер, дівка років тридцяти п’яти. Словом «спокусила» я зовсім не хочу образити свого племінника, але ж важко знайти якесь інше слово, що більше пасувало б.
Карл, що вже підійшов майже до самого дядька, обернувся, щоб на обличчях присутніх побачити, яке враження справила на них розповідь. Ніхто не сміявся, всі слухали поблажливо й поважно. Врешті, з сенаторового небожа й не стануть сміятися з будь-якої нагоди. Швидше вже можна було сказати, що кочегар, хоч і ледь помітно, але посміхався до Карла, однак це, по-перше, була ще одна втішна ознака того, що він отямився, а по-друге, заслуговувало на виправдання, бо ж Карл у каюті хотів зробити особливу таємницю із справи, яка тепер стала всім відома.
— І от ця Брумер, — казав далі дядько, — народила від мого небожа дитину, здорового хлопчика, якого охрестили Якобом, безумовно, в честь моєї скромної особи, — певне, навіть цілком побіжні небожеві згадки про мене справили на дівчину велике враження. На щастя, скажу я вам. Бо оскільки батьки, щоб уникнути аліментів чи якогось іншого скандалу, що торкався б уже їх самих, — мушу наголосити, що я не знаю ні тамтешніх законів, ні достатків батьків, — отже, щоб уникнути аліментів і скандалу, вони вислали свого сина, а мого небожа, до Америки, дуже погано, як бачите, його спорядивши для такої подорожі, тому хлопець — хіба що сталося б диво, яке ще трапляється в Америці, — полишений на самого себе, відразу ж, мабуть, пустився б берега у якомусь завулку нью-йоркської гавані, якби та дівчина не послала мені листа, що після довгих блукань, врешті, позавчора потрапив до мене, і не розповіла в ньому всієї історії, описавши, який мій небіж на вигляд, і передбачливо повідомивши назву судна. Коли б я хотів, мої панове, розважити вас, я б зачитав тут деякі місця з листа, — він витяг з кишені два великі, густо списані аркуші паперу й помахав ними. — Лист безперечно справив би на вас враження, бо він написаний з дещо наївною, хоч усе-таки доброзичливою хитрістю і великою любов’ю до батька її дитини. Але я не буду розповідати більше, ніж треба для ясності, щоб не ятрити не згаслого ще, певно, почуття мого небожа. Він, якщо захоче, прочитає собі на користь листа в затишку кімнати, що вже чекає на нього.
Однак у Карла не було до тієї дівчини жодних почуттів. У хаосі минулого, що дедалі більше відступало назад, вона сиділа на кухні біля буфета, спираючись на нього ліктями, й дивилась на Карла,
— Карле, о мій Карле! — шептала вона, немов переконувалась, дивлячись на нього, що цілком заволоділа ним, а Карл був наче зв’язаний і почував себе дуже незручно серед купи перин і подушок, які вона намостила, певно, навмисне для нього. Потім вона й сама лягла в ліжко і забажала, щоб Карл признався їй у якійсь таємниці, але він нічого не міг второпати, і вона розсердилась, чи то жартома, чи насправді, почала термосити його, послухала, як б’ється в нього серце, потім притулилась грудьми, щоб і він послухав її, а коли він не зробив цього, припала до нього й стала так відразно нишпорити рукою по його тілу, що Карл рвонувся з подушок, але вона міцніше притулилась до нього — Карлові здавалось, що куховарка стала частиною його самого, і, можливо, саме через це він зробився страшенно безпомічним. Врешті, вислухавши ще багато побажань скорого побачення, він весь у сльозах пішов до своєї кімнати. Таке було, проте дядько зумів зробити з цього цілу історію. А куховарка, виявляється, думала про нього й повідомила дядька, що він приїздить. Це дуже гарно з її боку, і він, може, колись ще віддячить їй.
— А тепер, — вигукнув сенатор, — я хочу, щоб ти при всіх сказав, дядько я твій, чи ні!
— Ви мій дядько, — мовив Карл і поцілував сенаторові руку. Той у відповідь поцілував хлопця в чоло. — Я дуже радий, що зустрів вас, але ви помиляєтесь, що мої батьки казали про вас тільки погане. Та й про інше ви не зовсім точно розповіли, тобто, я гадаю, що насправді все було трохи інакше. Але ж ви й не могли за очі як слід розібратися в цьому ділі, та мені здається, що й невелика біда, коли ці панове не знатимуть усіх подробиць чи матимуть не зовсім вірне уявлення про них.
— Добре сказано! — мовив сенатор і, підвівши Карла до капітана, що всіляко показував свою увагу до них, спитав: — Правда, в мене чудовий небіж?
— Я радий, пане сенаторе, — відповів капітан, легенько вклонившись, як кланяються лиш люди з військовою виправкою, — познайомитися з вашим племінником. Це велика честь для мого корабля, що він став місцем такої зустрічі. Але подорожувати на середній палубі було, мабуть, дуже погано, та звідки ж ми могли знати, хто там їде. Взагалі то ми робимо все можливе, аби якось полегшити пасажирам плавання на середній палубі, робимо набагато більше, ніж на американських кораблях, однак нам ще й досі не вдалося домогтись, щоб така подорож стала задоволенням.
— Мені вона не зашкодила, — сказав Карл.
— Йому вона не зашкодила! — зареготав сенатор.
— От тільки боюсь, що я загубив свою валізку, — і це йому нагадало все, що з ним сталося і що треба було зробити; Карл озирнувся й побачив усіх на своїх місцях, вони, шанобливо принишклі, вражено дивились на нього. Тільки портові чиновники, наскільки це можна було прочитати на їхніх серйозних і самовпевнених обличчях, жаліли, що прийшли так невчасно, і кишеньковий годинник, який лежав тепер перед ними на столі, був, певно, для них важливішим за все, що тут сталося в канцелярії і що, либонь, могло ще статися.