Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Кафка Франц

У прозорому повітрі замок нагорі вимальовувався чіткіше, на всьому лежав тонкий шар снігу, і через те кожна лінія проступала ще виразніше. А втім, нагорі снігу начебто було менше, ніж тут, у селі, де К. йти було так само важко, як учора дорогою. Тут сніг біля хатин сягав аж до вікон і трохи вище знов купчився на низьких дахах, а там, нагорі, все пнулося вгору вільно й легко, принаймні так здавалося знизу.

Звідси, звіддалік, замок цілком відповідав сподіванням К. То була і не давня рицарська фортеця, і не новий розкішний палац, а цілий ряд будинків, кілька двоповерхових і багато низьких, одноповерхових, що тісно притулилися один до одного: якби не знати,

що то замок, можна було б подумати, що то містечко. К. бачив лише одну вежу, чи то над житловим будинком, чи над церквою, — важко було розпізнати. Навколо неї кружляли зграї ворон.

К. пішов далі, не зводячи очей із замку, більше ніщо його не цікавило. Та що ближче він підходив, то більше розчаровував його замок: то було досить-таки злиденне містечко, будинки якого відрізнялися від сільських лише тим, що були, мабуть, цегляні, але тиньк із них давно пообпадав, та й цегла, видно, почала викришуватися. К. на мить згадав своє рідне містечко — воно було навряд чи гірше за цей так званий замок. Якби К. прийшов сюди тільки щоб оглянути його, то шкода було б такої далекої дороги і він краще зробив би, відвідавши свою батьківщину, де так давно не бував. І він подумки порівняв церковну вежу рідного містечка з цією вежею нагорі. Та вежа чітко окреслена, сміливо звужена догори, з широким дахом, покритим червоною черепицею, земна будівля — а хіба ми можемо будувати щось інше? — але спрямована до вищої мети, ніж низенькі хатки, і вигляд у неї святковіший, ніж у тьмяних буднів. А ця вежа нагорі — єдина, яку він там бачив, — вежа житлового дому, як тепер виявилося, може, головного дому в замку, була нудною круглою будівлею, подекуди, немовби з жалю, покритою плющем, з маленькими віконечками, що тепер блищали на сонці, — в цьому було щось моторошне, — увінчана круглою башточкою з пласким дашком, зубці якої, нечіткі, нерівні й ламкі, наче намальовані боязкою чи неуважною дитячою рукою, стирчали в синє небо. Здавалося, ніби похмурий мешканець дому, якому краще було б сидіти, замкнувшись, у найдальшому закутку свого помешкання, пробив стелю й висунувся назовні, щоб показатися світові.

К. знову зупинився, немовби так, стоячи, йому легше було обміркувати те, що він бачив. Але йому не дали довго міркувати. За сільською церквою, де він зупинився, — власне, не церквою, а каплицею, до якої прибудували щось схоже на клуню, щоб помістилися всі парафіяни, — була школа. Низька довга будівля, що справляла дивне враження тимчасової і водночас старовинної, стояла в оточеному гратчастою огорожею садку, що тепер був геть засипаний снігом. Зі школи саме вийшли діти з учителем. Обступивши його з усіх боків і не зводячи з нього очей, діти безперестанку щось говорили, але так швидко, що К. нічого не міг зрозуміти. Вчитель, молодий, невисокий, вузькоплечий чоловік, що, проте, не справляв смішного враження, тримався дуже рівно. Він іще здалеку помітив K., хоч, правда, крім них, навколо нікого більше й не було. K., як чужинець, привітався перший, до того ж у невисокого вчителя був дуже владний вигляд.

— Добрий день, пане вчителю, — мовив К.

Діти миттю замовкли, і ця раптова тиша в очікуванні його слів, видно, сподобалася вчителеві.

— Ви оглядаєте замок? — спитав він лагідніше, ніж К. сподівався, але таким тоном, наче не схвалював його оглядин.

— Так, — сказав К. — Я не тутешній, тільки вчора прибув сюди.

— Вам не подобається замок? — швидко спитав учитель.

— Що? — перепитав К. трохи спантеличено і повторив запитання вчителя, злагіднивши його: — Чи мені подобається замок? А чому ви вважаєте, що він мені не подобається?

—

Нікому з чужинців він не подобається, — мовив учитель. Щоб не сказати чогось недоречного, К. перевів розмову § на інше:

— Ви, мабуть, знаєте графа? — спитав він.

— Ні, — відповів учитель і налаштувався йти собі.

Проте К. не відступився і знову спитав:

— Як? Ви не знаєте графа?

— Звідки ж мені знати його? — тихо відповів учитель і голосно додав по-французькому: — Не забувайте, що тут присутні невинні діти.

К. вирішив, що ці слова дають йому право запитати:

— Можна мені коли-небудь зайти до вас, пане вчителю? Я прибув сюди надовго і вже почуваю себе трохи самітним, а з селянами в мене мало спільного, та й із замком, мабуть, також.

— Між селянами й замком немає великої різниці, — мовив учитель.

— Можливо, — сказав K., — але в моєму становищі це нічого не міняє. То можна мені колись зайти до вас?

— Я мешкаю на Шваненгассе, у різника.

І хоч це було не зовсім запрошення, він тільки назвав свою адресу, проте К. сказав:

— Добре, я прийду.

Учитель кивнув головою і рушив далі в оточенні дітей, що зразу ж знов загомоніли. Скоро вони зникли в провулку, що стрімко спускався вниз.

Проте К. не міг зосередитись, розмова прикро вразила його. Вперше після приходу він відчув справжню втому. Далека дорога сюди спершу здавалася йому зовсім не важкою, він день у день спокійно йшов собі крок за кроком. А тепер виявлялися наслідки надмірного напруження, і дуже невчасно. Його опанував непереборний потяг до нових знайомств, а кожне нове знайомство додавало втоми. Якщо він у сьогоднішньому своєму стані присилує себе прогулятися бодай до входу в замок, це вже буде більше ніж досить.

Тож він йшов далі, але дорога була довга, бо вулиця — головна вулиця села — вела не до замкової гори, а тільки наближалася до неї, потім, наче навмисне, звертала вбік і хоч не віддалялася від замку, але й не підходила ближче до нього. К. весь час сподівався, що дорога нарешті поверне до замку, і тільки тому й ішов далі. Мабуть, через свою втому він не зважувався зійти з дороги, а ще його дивувало, що село таке велике: йому не було кінця, знов і знов ті самі хатки з замурованими морозом шибками, сніг, і ніде жодної живої душі. Нарешті К. відірвався від дороги, що ніяк не відпускала його, й опинився у вузькому провулочку, де сніг був ще глибший і з нього насилу вдавалося витягти загрузлі ноги. Він весь спітнів і раптом зупинився, не здатний більше ступити кроку.

Але ж він не був сам на світі, праворуч і ліворуч стояли селянські хати. Він зліпив сніжку й кинув у вікно. Зразу ж відчинилися двері — нарешті двері, що відчинилися, відколи він ішов цією вулицею, — і на порозі з’явився старий селянин у рудому кожусі, приязно й несміливо схиливши набік голову.

— Можна мені ненадовго зайти до вас? — сказав К. — Я дуже втомився.

Він не розчув, що відповів старий, але з вдячністю побачив, що той підклав йому дошку, і зразу вибрався зі снігу. Ступивши кільки кроків, він опинився в кімнаті.

Велика кімната тонула в сутінку. Для людини, що зайшла знадвору, в ній спершу нічого не було видно. К. наткнувся на ночви, і жіноча рука відвела його від них. В одному кутку галасували діти. В другому клубочилась пара, і від неї сутінок обертався в пітьму. К. стояв, ніби у хмарах.

— Та він же п’яний, — сказав хтось.

— Хто ви такий? — владно гримнув чийсь голос і, мабуть, звертаючись до старого, додав: — Нащо ти його впустив? Хіба можна впускати всіх, хто вештається провулками?