Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
Шрифт:
— На якісь сани, щоб підвезли мене, — відповів К.
— Тут не їздять ніякі сани, — сказав чоловік, — ніхто тут не їздить.
— Але ж це дорога до замку, — мовив К.
— А однаково тут ніхто не їздить, — сказав чоловік з якоюсь упертістю.
Обидва замовкли. Але чоловік, видно, щось обмірковував, бо не зачиняв віконця, з якого курився дим.
— Погана дорога, — мовив K., щоб допомогти йому. Та чоловік лише сказав:
— Авжеж. — Та потім, трохи помовчавши, додав: — Як хочете, я вас відвезу на санях.
— Будь ласка, відвезіть, — зрадів К. — Скільки
— Ніскільки, — відповів чоловік. К. дуже здивувався.
— Ви ж землемір, — пояснив чоловік, — і належите до замку. То куди вас везти?
— До замку, — швидко мовив К.
— То я не поїду, — відразу сказав чоловік.
— Я ж належу до замку, — мовив К. словами самого чоловіка.
— Можливо, — ухильно сказав той.
— Ну, то відвезіть мене до шинку, — мовив К.
— Добре, — сказав чоловік, — зараз я виїду з санками.
З усього видно було, що він робить цю послугу не з особливої люб’язності, а швидше з якогось дуже корисливого, боязкого, майже педантичного прагнення забрати К. від своєї хати.
Ворота відчинилися, і з них виїхали санки для легкого вантажу, зовсім пласкі, без жодного сидіння. В санки була впряжена худа конячина, а за ними йшов згорблений, кволий, кульгавий чоловік із виснаженим, почервонілим від застуди обличчям, яке здавалося зовсім маленьким через те, що голова була щільно закутана вовняною хусткою. Чоловік був вочевидь хворий і вийшов з дому тільки для того, щоб відвезти К. Так йому К. і сказав, але чоловік відмахнувся. К. лише довідався, що він — візник Ґерштекер і взяв ці незручні санки, бо вони саме стояли напоготові, а витягати інші було б надто довго.
— Сідайте, — сказав він і показав батогом на задок саней.
— Я сяду біля вас, — мовив К.
— Я йтиму поряд із саньми, — сказав Ґерштекер.
— Чому це? — спитав К.
— Я йтиму поряд із саньми, — знов сказав Ґерштекер і так закашлявся, що весь аж затіпався, і йому довелося впертись ногами в сніг, а руками — в край санок, щоб не впасти. К., нічого більше не кажучи, сів на санки, кашель помалу минувся, і вони поїхали.
Замок нагорі, до якого К. сьогодні ще й не сподівався дістатись, вже дивно потемнілий, знов почав віддалятися. І, наче даючи знак, що він тим часом прощається з K., там загув дзвін, радісно й натхненно, але й тужно, і серце від того дзвону на мить затремтіло, наче відчуло загрозу, що здійсниться те, до чого воно боязко прагнуло. Та великий дзвін скоро замовк, і на зміну йому задзеленчав тихіший, монотонний дзвоник, чи то ще згори, чи вже з села. І той дзвоник дужче пасував до їхньої повільної їзди і до забідженого, але невблаганного візника.
— Слухай! — гукнув раптом K., трохи посміливішавши, бо вони вже під’їздили до церкви, звідки було недалеко й до шинку. — Мені дуже дивно, що ти на свою відповідальність зважився відвезти мене, хіба тобі це дозволено?
Ґерштекер, ніби не почувши його запитання, спокійно йшов собі далі поряд із конячиною.
— Агов! — гукнув К. і, згрібши з саней жменю снігу, зліпив грудку і влучив нею просто у вухо Ґерштекерові.
Той зупинивсь і обернувся до нього; і коли К. побачив його так близько
— Що ти хочеш? — спитав Ґерштекер, нічого не розуміючи, і, не чекаючи пояснення, вйокнув на конячину, і вони поїхали далі.
Розділ другий
Коли вони — К. впізнав поворот, який проходив, — майже дісталися до шинку, там уже було цілком темно. К. здивувався: невже він так довго сидів у селі? За його підрахунками, десь годин зо дві, не більше, і вийшов він із самого ранку, і їсти йому не хотілося, і недавно було ще зовсім видно, і раптом така темрява.
— Короткі дні, короткі дні! — сказав він сам до себе, зіскочив з саней і пішов до шинку.
На його велику радість, угорі на ґанку стояв господар і присвічував йому високо піднятим ліхтарем. Мимохідь згадавши про візника, К. зупинився й почув десь у темряві його кашель. Нічого, він ще побачиться з ним. І аж піднявшись на ґанок до господаря, що улесливо привітався з ним, К. помітив обабіч дверей двох чоловіків. Він узяв у господаря ліхтаря й посвітив на них: то були юнаки, яких він уже бачив у селі і які звалися Артуром та Єремією. Вони віддали йому честь. К. згадав військову службу — найщасливіші роки свого життя — і засміявся.
— Хто ви такі? — спитав він, оглядаючи їх обох.
— Ваші помічники, — відповіли вони.
— Так, помічники, — тихо підтвердив господар.
— Як? — спитав К. — Ви мої давні помічники? То це вам я звелів їхати за мною, це на вас я чекав?
— Так, — сказали вони.
— Добре, — мовив K., трохи помовчавши, — добре, що ви приїхали. Проте, — додав він ще за хвилю, — ви дуже спізнилися, надто ви недбалі.
— Дорога була далека, — сказав один із них.
— Далека, — погодився K., — але ж я зустрів вас, як ви йшли з замку.
— Так, — сказали вони обидва, нічого не пояснюючи.
— А де інструмент? — спитав K.
— У нас його немає, — відповіли вони.
— Інструмент, який я вам довірив, — сказав К.
— У нас його немає, — знову відповіли вони.
— Ну що ви за люди! — мовив К. — Та ви хоч трохи розумієтесь на землемірстві?
— Ні, — відповіли вони.
— Але ж якщо ви мої давні помічники, то повинні розумітись на ньому, — сказав К. і підштовхнув їх, щоб вони заходили до шинку.
Вони сіли втрьох біля столика, К. посередині, а помічники — праворуч і ліворуч від нього, і взяли по кухлю пива. В залі, крім них, лише біля одного столу сиділи селяни, як і вчора ввечері.
— Важко мені з вами, — сказав K., вже вкотре порівнюючи обличчя своїх помічників. — Як мені вас розрізняти? У вас тільки ім'я неоднакове, а самі ви схожі один на одного, як… — Він затнувся і мимоволі додав: — Схожі, як дві гадюки.