Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Кафка Франц

Вони усміхнулися.

— Звичайно нас легко розрізняють, — ніби виправдовуючись, сказали вони.

— Вірю, — мовив K., — сам був свідком, але я дивлюся своїми очима й не можу вас розрізнити. Тому трактуватиму вас як одну людину і називатиму обох Артуром, один-бо з вас так і зветься. Часом не ти? — спитав він котрогось з помічників.

— Ні, — відповів той, — мене звати Єремія.

— Байдуже, — сказав K., — я обох вас зватиму Артуром. Як пошлю кудись Артура — йдіть обидва, як дам Артурові роботу — також беріться до

неї обидва. Хоч мені й дуже невигідно, що я не можу використати жодного з вас для якоїсь окремої роботи, але добре, що за кожне моє доручення ви відповідатимете спільно, обоє разом. Як ви поділите між собою роботу, мені байдуже, тільки ніяких відмовок кожного зокрема я не вислуховуватиму, ви для мене одна людина.

Вони подумали і сказали:

— Нам такі стосунки були б неприємні.

— Ще б пак, — мовив K., — звичайно, вам вони неприємні, але так воно й буде.

Уже давненько К. помітив, що один із селян крутиться навколо їхнього столу, тепер він нарешті зважився, підійшов до його помічника й хотів був шепнути щось йому на вухо.

— Пробачте, — сказав К. і, ляснувши рукою по столі, підвівся. — Це мої помічники, і в нас тепер нарада. Ніхто не має права нам заважати!

— Ох, даруйте, даруйте! — злякано мовив селянин і позадкував до своїх товаришів.

— Цього ви повинні дотримуватися в першу чергу, — сказав K., знов сідаючи. — Ви не маєте права ні з ким розмовляти без мого дозволу. Я тут чужинець, і якщо ви — мої давні помічники, то теж чужинці. Тому ми, троє чужинців, повинні триматися разом. Згода? Ось моя рука.

Вони аж надто радо простягли йому руки.

— Заберіть свої лапи, — сказав K., — але наказ мій лишається чинним. Тепер я йду спати і вам теж раджу зробити те саме. Сьогодні ми змарнували день, і завтра треба почати роботу дуже рано. Ви повинні дістати сани їхати в замок і о шостій ранку бути з ними перед шинком.

— Добре, — сказав один. Але другий втрутився:

— Ти кажеш «добре», а сам знаєш, що це неможливо.

— Тихо! — сказав К. — Ви, бачу, починаєте діяти нарізно? — Але тоді знов озвався перший:

— Він правду каже, це неможливо, жоден чужинець без дозволу не має права йти до замку.

— А де брати дозвіл?

— Не знаю, може, в каштеляна.

— Ну, то зателефонуємо туди. Ану, зателефонуйте до каштеляна, зараз-таки, обидва!

Вони кинулись до телефону, викликали номер — вони хапалися, всім своїм виглядом виявляючи спішну покору! — і спитали, чи можна К. разом із ними завтра прийти до замку.

— Ні! — прозвучало в трубці так гучно, що К. почув його аж від свого столика. Але на цьому не скінчилося, далі голос уточнив: — Ні завтра, ні якогось іншого дня.

— Я сам зателефоную, — сказав К. й підвівся.

Досі ні K., ні його помічники, крім випадку з селянином, не викликали в залі великої цікавості, але ці його останні слова привернули до нього загальну увагу. Всі підвелися разом із K., і хоч

господар намагався відіпхнути їх, тісним півколом оточили його біля телефону. Більшість дотримувалась думки, що К. взагалі не отримає відповіді. К. довелося попросити їх, щоб вони замовкли, він-бо не питав їхньої думки.

У трубці почулося гудіння — такого К. ніколи не чув по телефону. Здавалося, ніби гомін незчисленних дитячих голосів — а втім, то був навіть не гомін, а радше спів далеких-роздалеких голосів, — наче той гомін якимось просто-таки незбагненним чином зливався в єдиний високий, але сильний голос, що бив у вухо, ніби намагаючись проникнути не тільки в жалюгідний слух, а кудись іще глибше. К. слухав, нічого не мовлячи в трубку: сперся лівим ліктем на підставку від телефону й слухав.

Він не знав, скільки це тривало: доти, доки господар смикнув його за полу і сказав, що до нього прийшов посланець.

— Геть! — крикнув K., не тямлячи себе, мабуть, просто в телефонну трубку, бо йому зразу ж хтось відповів.

Відбулася така розмова.

— Освальд слухає, хто говорить? — гукнув суворий, пихатий голос, як здалося K., з якоюсь вадою мови, що її намагалися надолужити тією надмірною суворістю.

К. не зважився назватись, перед телефоном він почував себе безборонним, співрозмовник міг нагримати на нього, кинути трубку, і це заступило б йому, може, й обнадійливий шлях. Його нерішучість дратувала співрозмовника.

— Хто говорить? — нетерпляче спитав він ще раз і додав: — Я був би дуже радий, якби звідти менше телефонували. Щойно вже в нас була розмова.

К. пропустив повз вуха ці слова і, раптом зважившись, сказав:

— Говорить помічник пана замлеміра.

— Який помічник? Який пан? Який землемір?

К. згадав учорашню розмову по телефону.

— Спитайте Фріца, — коротко відповів він.

На його подив, це допомогло. Та ще більше, ніж це, його здивувала злагодженість обслуги замку.

— Знаю вже. Вічно цей землемір. Так, так. А далі що? Який помічник?

— Йозеф, — сказав К. Йому трохи заважало мурмотіння селян позад нього: їм, видно, не подобалось, що він назвався не тим, ким був насправді. Але він не мав часу щось пояснювати їм, уся його увага була прикута до розмови.

— Йозеф? — перепитав голос. — Помічників звати… — Маленька пауза, видно, там дізнавалися про імена від когось іншого. — Артур і Єремія.

— Це нові помічники, — мовив К.

— Ні, давні.

— Та ні, вони нові, а я давній, я сьогодні прибув слідом за паном замлеміром.

— Ні! — крикнули в трубку.

— То хто ж я такий? — спитав K., так само спокійно, як і досі.

Знов маленька пауза, потім той самий голос із тією самою вадою мови, а все ж наче якийсь інший, глибший, шанобливіший, мовив:

— Ти давній помічник.

Дослухаючись до того голосу, К. мало не проґавив запитання:

— Що тобі треба?