Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
Шрифт:
Тільки зовсім не уявляв я собі, чи можливе й що означатиме для мене одруження; це досі небачене в моєму житті страхіття звалилося на мою голову майже неждано-негадано. Хлопчик розвивався дуже повільно, такі речі, здавалось, анітрохи його не стосуються; час від часу він відчував потребу подумати про них, але того, що тут на нього очікують тривалі, вирішальні й навіть надзвичайно жорстокі випробування, він не припускав. Однак насправді спроби одружитись обернулися на грандіозну і сповнену щонайглибших сподівань спробу врятуватися; такі самі грандіозні були, щоправда, й невдачі.
Оскільки в цій сфері мені все не щастить і не щастить, то, боюся, не пощастить мені й пояснити тобі мої спроби одружитись. А тим часом від цього залежить успіх усього листа, адже в моїх спробах зосередилося, з одного боку, все позитивне, що я маю, а з другого — й усе те просто шалено негативне, що я описав як побічний наслідок твого виховання — себто слабкість,
Насамперед мої невдалі спроби одружитися ти ставиш в один ряд із рештою моїх невдач; загалом я проти цього не заперечував би за умови, що ти приймаєш моє попереднє пояснення невдач. Вони стоять справді в тому самому ряду, але їхнє значення ти недооцінюєш і то такою мірою, що ми обидва, розмовляючи про це, маємо на увазі, по суті, зовсім різні речі. Я зважуся стверджувати, що з тобою за ціле життя не сталося нічого, що мало б для тебе таке значення, яке мають для мене мої спроби одружитися. Цим я не хочу сказати, нібито загалом ти не пережив нічого важливого, навпаки, твоє життя було куди багатше, напруженіше й сповнене більших турбот, ніж моє, але саме через те з тобою нічого такого й не сталося. Це приблизно так, як комусь одному треба піднятися на п’ять низеньких східців, а комусь другому — лише на один східець, але цей один, принаймні для нього, такий самий високий, як усі ті п’ять разом; перший здолає не тільки всі п’ять, але й іще сотні й тисячі інших східців, він проживе велике й дуже напружене життя, проте жоден зі східців, що на них він підіймався, не матиме для нього такого значення, як для другого — той один-єдиний, перший, високий, нездоланний для нього східець, на який йому не вибратися і через який йому, звичайно, й не переступити.
Одружитися, створити сім’ю, прийняти всіх дітей, яким даси життя, зберегти їх у цьому непевному світі і навіть ще трохи й провести їх у ньому, — це, на моє переконання, найбільше, чого може досягти людина. Те, що багатьом це вдається нібито легко, не спростовує мого твердження, бо, по-перше, насправді це вдається не багатьом, а по-друге — більшість із тих небагатьох цього не «домагаються», це просто з ними «стається»; щоправда, це — не те «найбільше», чого може досягти людина, але все ж таки щось досить велике й досить почесне (надто через те, що «домагатися» й «ставатися» чітко відмежувати одне від одного тут не можна). І, зрештою, йдеться ж бо зовсім і не про це «найбільше», а лише про якесь віддалене, але досить пристойне наближення до нього; адже для того, щоб трохи погрітися, не конче злітати на саме сонце, досить лишень вибратися на чистеньку місцину на землі, куди іноді зазирає сонце.
І як же я був до цього підготовлений? Так, що гірше нікуди. Це видно вже й з того, про що йшлося досі. Однак якщо кого-небудь і можна підготувати безпосередньо й безпосередньо створити основні передумови, то зовні ти в це не дуже втручався. Та інакше й бути не може, тут вирішальне значення мають загальноприйняті родові звичаї стану, народу, часу. І все ж ти втручався й тут, щоправда, не дуже, бо таке втручання можливе лише на ґрунті глибокої взаємної довіри, а її між нами двома не було вже задовго до вирішального моменту, і втручався ти не вельми вдало, бо наші потреби були зовсім різні; те, що мене захоплює, тебе, либонь, ледве зачіпає, і навпаки; те, що ти вважаєш безневинністю, для мене може бути провиною, і навпаки; те, що для тебе минає без наслідків, мене може загнати в могилу.
Пригадую, якось увечері я, прогулюючись разом із тобою й матір’ю на Йозефплац, неподалік від теперішнього Земельного банку, завів розмову — по-дурному зухвало, зарозуміло, пихато, байдужливо (це було фальшиво), холодно (це було щиро) й затинаючись, як майже завжди у спілкуванні з тобою, — про всілякі «цікаві речі», почав дорікати вам за те, що ви мене не напучували, що про це довелося подбати вже моїм однокласникам, що мені загрожували великі небезпеки (тут я своїм звичаєм безсоромно брехав, бажаючи видатися хоробрим, позаяк про «великі небезпеки» через свою несміливість чіткого уявлення не мав), але на завершення натякнув, буцімто тепер, на щастя, про все знаю, порад уже не потребую, і в мене взагалі все гаразд. Ту розмову я завів насамперед через те, звичайно, що мені було цікаво про це бодай побалакати, крім того, з допитливості й, урешті, ще й задля того, щоб вам якось за щось помститися. Ти, відповідно до своєї натури, сприйняв мої слова дуже просто, сказав лише, що можеш порадити, як «робити це», не наражаючись на небезпеку. Мабуть, я
Дати оцінку тодішній твоїй відповіді нелегко; з одного боку, є в цій відповіді все ж таки щось приголомшливо відверте, якоюсь мірою первісне, а з другого, вона — принаймні в тому, що стосується самої суті уроку, — по-сучасному дуже безтурботна. Не пригадую вже, скільки я мав тоді років, у кожному разі не багато більше, ніж шістнадцять. Але для такого юнака та відповідь була досить дивна, і відстань між нами двома виявилася й у тому, що це був, по суті, перший безпосередній життєвий урок, який я дістав від тебе. Та справжній його сенс, який відкрився мені вже тоді, хоча глибше ввійшов у мою свідомість аж багато пізніше, був такий: те, що ти мені порадив, було все ж таки, на твою і тим більше на мою тодішню думку, найбрудніше з усього, що лишень могло бути. Ти хотів подбати про те, щоб я не приніс додому фізичного бруду, але це була мета другорядна, насправді ти оберігав тільки себе, власний дім. А головне полягало радше в тому, що сам ти лишався поза власного порадою, одруженим, чистим чоловіком, який стоїть вище таких речей; тоді все це прибрало для мене ще виразніших обрисів, очевидно, і через те, що й подружнє життя здалося мені непристойністю, і тому я не міг пов’язати з рідними батьком-матір’ю те, що загалом чув про подружні взаємини. Завдяки цьому ти ставав іще чистішим, підносився ще вище. Того, що до свого одруження, наприклад, і ти міг прислухатися до такої самої поради, я не припускав навіть у думці. Виходило, отже, що на тобі, по суті, не було й крихти земного бруду. І саме ти кількома відвертими словами штовхнув мене в цей бруд, неначе так мені було на роду написано. Одне слово, якби світ складався лише з тебе і з мене — а уявити таке мені було дуже легко, — то його чистота закінчувалася б на тобі, а з мене, відповідно до твоєї поради, починався б цей бруд. Звичайно, не просто було збагнути, чому ти мене на таке прирік, поясненням цьому могли бути лише давня провина й глибочезна зневага з твого боку. І це знову вразило мене до глибини душі, вразило дуже жорстоко.
Тут, мабуть, найвиразніше виявилась і наша взаємна безневинність. А дає Б відверту, відповідну до власних життєвих поглядів, не дуже пристойну, але в місті й тепер цілком прийнятну пораду, яка може допомогти уникнути захворювання. Для Б порада ця, з морального боку, — не бозна-яка підтримка, але чом би нею коли-небудь, з роками, як змусить скрута, й не скористатися, хоча робити це, втім, зовсім і не конче, в кожному разі в цій пораді нема нічого такого, що ставило б під загрозу все майбутнє Б. А проте щось таке відбувається, і відбувається саме через те, що А — це ти, а Б — це я.
Ця обопільна безневинність мені особливо очевидна ще й через те, що подібна сутичка між нами вдруге сталася за цілком інших обставин років двадцять потому — як факт сутичка жахлива, хоч сама собою вона завдала мені шкоди, звичайно, багато меншої, бо що вже могло завдати аж такої шкоди тридцятишестирічному чоловікові! Я маю на увазі нашу коротку розмову одного з тих метушливих днів, коли я востаннє оголосив про свій намір одружитися. Ти сказав мені приблизно таке: «Вона вдягла, мабуть, якусь вишукану блузку, як це вміють робити празькі юдейки, і ти, звісно, одразу вирішив узяти її заміж. І то якомога скоріше — за тиждень, завтра, сьогодні. Я тебе не розумію, ти ж бо дорослий чоловік, мешкаєш у місті й не знаєш іншої ради, крім як негайно одружитися на першій-ліпшій. Невже немає іншої можливості? Якщо боїшся, я сам піду туди з тобою». Ти говорив докладніше й відвертіше, але подробиць я вже не пригадую, до того ж перед очима в мене, здається, навіть трохи поплив туман; мою увагу тоді привернула скоріше мати, яка хоч цілком і поділяла твою думку, а проте взяла щось зі столу й вийшла з кімнати.
Навряд чи ти ще коли-небудь так глибоко принижував мене словами й так виразно демонстрував мені свою зневагу. Коли двадцять років тому ти розмовляв зі мною в такому тоні, у цьому можна було, поглянувши на речі твоїми очима, розгледіти навіть певну повагу до рано дозрілого міського юнака, якого вже можна, на твою думку, без зайвих манівців вводити в життя. Сьогодні таке шанобливе ставлення могло б тільки поглибити зневагу, адже юнак, що тоді саме брав розгін, на ньому, як тобі тепер здається, й застряг, так і не збагатившись досвідом, а лише ставши на двадцять років жалюгіднішим. Моє рішення одружитися саме з певною, а не з якою-небудь іншою, дівчиною для тебе нічого не означає. Мою рішучість ти завжди (несвідомо) пригнічував і тепер гадаєш (несвідомо), нібито знаєш, чого вона варта.