Твори том 2
Шрифт:
Коли перший порив обурення минув, взялися до обіду, але говорили мало: усі були замислені.
Дами рано порозходились по кімнатах, а чоловіки, що залишились покурити, затіяли гру в екарте і запросили взяти в ній участь пана Фоланві, маючи намір спритно випитати в нього, яким чином можна подолати опір офіцера. Але той думав лише про карти, нічого не слухав, нічого не відповідав і тільки раз у раз повторював:
— Граймо ж, панове, граймо ж!
Він так захопився грою, що забув навіть плюватися, через що в грудях у нього час від часу наче протяжно гуділи органи. Його легені
Він навіть відмовився йти спати, коли його жінка, що аж падала від утоми, прийшла за ним. І вона пішла сама, бо була ранньою пташкою і підіймалася завжди разом з сонцем, тоді як чоловік її був «совою» і радий був просидіти з приятелями до ранку. Він гукнув їй: «Постав мій гогель-могель біля вогню», — і продовжував гру. Коли стало ясно, що нічого випитати в нього не вдасться, вирішили, що час уже спати, і всі розійшлися по своїх кімнатах.
Другого дня повставали знову досить рано, невиразно сподіваючись, а ще більш бажаючи швидкого від’їзду, страхаючись думки, що доведеться перебути ще день в цьому жахливому маленькому заїзді.
Та ба! Коні стояли в стайні, кучера не було видно. Знічев’я всі почали блукати навколо карети.
Сніданок минув сумно; відчувалось ніби певне збайдужіння до Пампушки, бо під впливом нічних міркувань погляди дещо змінились. Зараз усі майже досадували на дівчину за те, що вона таємно не зустрілась з пруссаком і не приготувала на ранок своїм супутникам приємного сюрпризу. Що могло бути простішим? Та й хто б про це дізнався? Для пристойності вона могла б сказати офіцерові, що робить це, бо їй шкода своїх бідолашних супутників. Для неї це ж така дрібничка!
Проте ніхто ще не признавався в своїх думках.
Після, полудня, коли всі втомилися від нудьги, граф занропонував зробити прогулянку по околицях. Старанно закутавшись, маленьке трвариство рушило в дорогу, за винятком Корнюде, який вважав за краще сидіти біля вогню та черниць, що проводили дні в церкві або в кюре.
Мороз, що посилювався з кожним днем, жорстоко щипав за ніс і вуха, ноги так заклякли, що кожен крок був мукою, а коли перед ними розіслалися поля, вони здалися такими похмуро-зловісними в своїй безмежній білизні, що в усіх одразу похололо в грудях і стиснулось серце, і всі повернута назад.
Чотири жінки йшли попереду, троє чоловіків супроводили їх, ідучи трохи позаду.
Луазо, який чудово розумів ситуацію, спитав раптом, чи довго їм доведеться через «цю повію» лишатися в оцій глушині. Граф, як завжди чемний, сказав, що не можна вимагати від жінки такої важкої жертви, що жертва ця може бути тільки добровільною. Пан Карре-Ламадон зауважив, що коли французи почнуть, як про це говорили, контрнаступ через Дьєпп, то їхня сутичка з пруссаками відбудеться не інакше як у- Тоті. Ця думка стривожила обох його співбесідників.
— А що, як піти пішки? — сказав Луазо.
Граф знизав плечима:
— Та що ви! По такому снігу? З нашими дружинами? Крім того, за нами відразу ж пошлють погоню, впіймають за десять хвилин і віддадуть, як полонених, на поталу солдатам.
Це була правда. Усі
Жінки розмовляли про туалети; але деяка вимушеність, здавалося, роз’єднувала їх.
Раптом у кінці вулиці показався офіцер. На снігу, що стелився до обрію, вирізнялася його висока постать, що нагадувала осу в мундирі; він ішов, розчепірюючи ноги, особливим кроком, властивим військовому, який боїться забруднити старанно начищені чоботи.
Він вклонявся, коли проходив повз жінок, і презирливо глянув иа чоловіків, у яких все-таки вистачило почуття власної гідності для того, щоб не привітатися, хоч Луазо й потягнувся був спочатку до свого капелюха.
Пампушка почервоніла по самі вуха, а три заміжні жінки відчули глибоке приниження від того, що цей солдафон зустрів їх у товаристві дівки, з якою він так зухвало обійшовся.
Тоді заговорили про нього, про його достать і обличчя. Пані Карре-Ламадон, яка знала багатьох офіцерів і добре — таки розумілася на них, вважала, що цей не такий уже й поганий; вона навіть пошкодувала, що він не француз, бо з нього міг би вийти чудовий гусар, який, без сумніву, зводив би з розуму всіх жінок.
Повернувшись додому, вони не знали, що далі робити, і навіть почали обмінюватись ущипливими словами з най-незначніших приводів. Мовчазний обід тривав недовго, а потім усі пішли спати, щоб якось згаяти час.
Коли другого дня мандрівники спустилися вніз, у всіх на обличчях була втома, а на серці злість. Жінки ледве говорили з Пампушкою.
Задзвонили до церкви. Це мали відбутися хрестини. У Пампушки була дитина, яка виховувалась в Івето у селян. Вона бачилася з нею хіба що раз на рік і ніколи про неї не згадувала; але думка про немовля, яке збираються хрестити, викликала в її серці несподіваний, жагучий приплив ніжності до власної дитини, і їй захотілося неодмінно побувати при обряді.
Як тільки вона пішла, всі перезирнулись, потім зсунули стільці ближче один до одного, почуваючи, що настав нарешті час щось вирішити. Луазо раптом осяяло натхнення: він порадив запропонувати офіцерові затримати саму тільки Пампушку й відпустити всіх інших.
Пан Фоланві погодився виконати доручення, проте майже зразу ж повернувся. Німець, знаючи людську натуру, виштовхав його за двері. Він мав намір тримати всіх до того часу, поки його бажання не буде вдоволено.
Тоді плебейська натура пані Луазо розгорнулася на всю широчінь:
— Не сидіти ж нам тут до смерті! Вже колиця паскудниця займається таким ремеслом і робить це з усіма чоловіками, яке ж вона має право відмовляти кому б то не було? Скажіть, будь ласка, в Руані вона тягалася з ким завгодно, навіть з візниками! Так, пані, з візником префектури! Я напевне це знаю, — він вино купує у нас. А зараз, коли треба визволити нас із скрутного становища, вона ще маніжиться, ця дівка!.. По-моєму, офіцер поводиться ще дуже пристойно. Можливо, він давно вже нікого не має і, звісно, віддав би перевагу кому-небудь з нас трьох. Але він все-таки вдовольняється тією, що належить кожному. Він поважає заміжніх жінок. Подумайте тільки, адже він тут хазяїн. Йому досить сказати: «Я хочу!» — і він з своїми солдатами може силоміць оволодіти нами.