Твори том 2
Шрифт:
Та чи зможе вона це зробити? Чи стане в неї сили прикинутись, що нічого не пам’ятає, глянути з обуреним подивом на людину, з якою повністю поділяла раптове й грубе почуття, й спитати: «Чого вам треба від мене?»
Вона довго міркувала, проте зважилась на це, бо все інше здавалося їй неможливим.
Отже, завтра вона хоробро піде до нього й дасть йому зрозуміти, чого хоче й чого від. нього вимагає, щоб ніколи ні слово, ні натяк, ні погляд не нагадували їй про цю ганьбу.
Перестраждавши, — бо він теж страждає,— він на це пристане і буде надалі таким, яким був
Зупинившись на цьому рішенні, пані де Гійруа назвала візникові свою адресу й вернулась додому знесилена, з єдиним бажанням — лягти в ліжко, не бачити нікого, заснути, забутися. Замкнувшись у своїй кімнаті, вона до обіду пролежала на канапі, не бажаючи збурювати душу цими небезпечними думками.
Зійшла вона в їдальню, сама дивуючись, що така спокійна і чекає чоловіка зі звичайним виразом на обличчі. Він з’явився з дочкою на руках, і вона потиснула йому руку й поцілувала дівчинку без найменшого хвилювання.
Пан де Гійруа спитав, що вона робила. Вона байдуже відповіла, що, як завжди, позувала.
— ;А як портрет, гарний? — питав він далі.
— Має бути дуже гарним.
Граф і собі заговорив про справи, як любив це робити під час обіду, про засідання палати й дискусію з приводу законопроекту про фальсифікацію харчів.
Ця балаканина, яку пані де Гійруа слухала спокійно, тепер її дратувала й примусила пильніше придивитись до вульгарної, пишномовної людини, що цікавилась такими речами; але усміхалася, слухаючи, й відповідала на ці банальності ласкаво, навіть миліше, ніж звичайно, більш поблажливо. Вона думала, дивлячись на нього: «Я його обдурила. Це мій чоловік, а я його обдурила. Хіба не дивно це? Вже ніщо не може цьому перешкодити, ніщо цього не зітре! Я заплющила очі на мить, на якусь мить я віддалась поцілункам іншого чоловіка, — і я вже безчесна жінка. Якась мить у житті, мить, що її не знищиш, привела мене до дрібної, але непоправної події, важливої й коротенької, до найганебнішого для жінки злочину, — а я не відчуваю розпачу. Якби мені сказали це вчора, я б не повірила. Якби мене почали в цьому запевняти, я зразу б подумала про пекучі докори сумління, якими сьогодні мала б каратися. А в мене їх немає, майже немає».
Після обіду пан де Гійруа виікпов, як це він робив майже щодня.
Тоді вона взяла на коліна дочку й заплакала, цілуючи її. Вона плакала щирими сльозами, сльозами сумління, але це не були сльози серця.
Всю ніч вона не склепила очей.
У темряві кімнати її ще більше обсіли побоювання неприємностей, які могли виникнути через поведінку Берте-на; і страх огорнув її, коли вона подумала про завтрашню зустріч і про те, що скаже йому, дивлячись у вічі.
Вставши рано, пані де Гійруа довго сиділа на канапі, готуючись до всяких несподіванок, намагаючись передбачити, чого їй боятися, що відповідати.
Вийшла вона завчасу, щоб поміркувати ще по дорозі.
Бертен не чекав її і питав себе ще з учорашнього дня, як йому тепер поводитися з нею.
Після того, як вона пішла, після її втечі, якій не
Він стояв, сповнений палкої, глибокої, п'янкої радості. Він її взяв! Це трапилось між ними! Чи можливо ж це? Після першого подиву перемоги він почав смакувати її і, щоб краще відчути, сів, майже ліг на диван, на якому оволодів нею вчора.
Сидів довго, впиваючися думкою, що вона — його коханка, і що ця жінка, яка запалила його такою жагою, і він тепер з’єднані між собою тим таємничим зв’язком, який з’єднує дві істоти. Все пройняте спогадом про ту мить, коли зустрілися їхні уста, коли тіла сплелися в одне, щоб здригнутися великим трепетом життя.
Цього вечора він нікуди не ходив і, безтямний від щастя, рано ліг, щоб натішитись своїми думками.
Прокинувшись уранці, спитав себе: «Що ж мені робити?» Якій-небудь кокотці чи актрисі він послав би квіти, навіть коштовності, але в цьому новому для нього становищі він зовсім розгубився.
Звичайно, він напише їй листа… Але що написати?..
Він написав листів з двадцять, перекреслював їх, рвав і починав знову, бо всі вони здавалися йому образливими, бридкими, сміховинними.
Йому хотілось у витончених, чарівних висловах вилити всю вдячність своєї душі, запал шаленої ніжності, відданості, але, щоб передати всі ці палкі почуття з усіма відтінками, він не знаходив нічого, крім уже давно відомих фраз та банальних, грубих, непристойних виразів.
Тоді він облишив думку про лист і вирішив піти до неї, тільки-но мине час сеансу: він був певен, що вона не прийде.
Замкнувшись у майстерні, він завмер у екстазі перед портретом, його губи горіли — так їм кортіло притулитися до полотна, на якому було втілено щось від неї. І він щохвилини підходив до вікна й виглядав на вулицю. Коли вдалині показувалась нсіноча сукня, серце його починало калатати. Багато разів здавалося йому, що це вона, а потім, коли жінка проходила мимо, він сідав на хвилину, розчарований і знесилений.
І раптом побачив її. Він не повірив власним очам, узяв бінокль, впевнився, що це вона, і, весь охоплений бурхливим хвилюванням, сів, чекаючи на неї.
Коли вона увійшла, він упав навколішки і хотів взяти її за руки, але вона швидко відняла їх, а що він не підводився і дивився на неї схвильованими очима, то вона гордовито мовила:
— Що ви робите, не розумію такого поводження…
— О пані, благаю вас… — пробурмотів він.
— Підведіться, ви смішний, — урвала вона суворо.
Бертен ніяково підвівся, шепочучи:
— Що з вами? Не поводьтесь так зі мною, я кохаю вас…
Тоді кількома швидкими, сухими словами вона висловила йому свою волю й визначила становище:
— Не розумію, що ви хочете сказати! Ніколи не говоріть мені про своє кохання, а то я назавжди покину вашу майстерню. Якщо ви хоч раз забудете, що я знаходжусь тут тільки за цієї умови, ви мене більше не побачите.
Він дивився на неї, вражений цією жорстокістю, якої не передбачав; потім зрозумів і шепнув: