Твори том 2
Шрифт:
Художник, охоплений тим напівправдивим, напівштуч-ним обуренням, яке викликає спочатку бажання бути красномовним, а потім раптом виливається в ясні міркування, звичайно затемнені благодушністю, твердив, що люди, які заклопотані в житті тільки візитами та обідами в місті, неминучою силою фатуму стають легкими й милими, але банальними істотами, яких не хвилюють ні турботи, ні переконання, ні надмірні жадання.
Він доводив, що в них немає нічого глибокого, палкого, щирого, що їх духовна культура нікчемна, а вченість їхня — не більше, ніж зовнішній лоск, і живуть вони, зрештою, як манекени, що видають себе за обраних людей
— Вони живуть, — казав Бертен, — поряд з усім, але нічого не бачать і ні в що не вникають; поруч з наукою, якої не знають; поруч з природою, яку не вміють спостерігати; поруч із щастям, бо самі вони не здатні палко захоплюватись; вони не помічають краси світу й мистецтва, про яку говорять, і навіть не вірять у неї, бо їм невідоме захоплення радощами життя та духовною творчістю. Вони нездатні полюбити що-небудь так, щоб ця любов заповнювала все їхнє існування, неспроможні зацікавитись чим-не-будь так, щоб їх осяяла радість розуміння.
Барон де Корбель визнав за свій обов’язок боронити вище суспільство.
Він узявся за це, наводячи ті необгрунтовані, але незаперечні докази, що тануть перед здоровим розумом, як сніг від вогню, і яких не можна збагнути, — безглузді, але урочисті докази сільського кюре, що доводить існування Бога. Наприкінці він порівняв світських людей з перегоновими кіньми, що, правду кажучи, не приносять ніякої користі, проте підтримують славу кінського роду.
Зніяковівши перед таким противником, Бертен спочатку зневажливо й ввічливо мовчав. Та раптом глупство барона вкинуло його в гнів і, урвавши його промову, він якн ай докладніше розповів, як минає життя добре вихованої світської людини від ранку до вечора.
Тонко схоплені подробиці змальовували напрочуд комічну постать. Всі так і бачили перед собою цього пана: як він одягається за допомогою лакея, висловлює кілька загальних думок перукареві, що прийшов його поголити, як, вирушаючи на ранкову прогулянку, розпитує конюхів про здоров’я коней, як гаруює по алеях Лісу з єдиною метою — вітатись і відповідати на привітання знайомих, — як снідає вдвох із дружиною, що теж виїздила каретою і тепер називає йому всіх, кого вранці бачила, як ходить до вечора з вітальні до вітальні, щоб нагострити свій інтелект у спілкуванні з людьми свого кола, обідає у якогось принца, де обговорюють становище Європи, і кінчає нарешті вечір у балетному фойє чи а, опері, де його боязкі нахили стати марнотратником життя безневинно задовольняються самим лише виглядом непристойного місця.
Портрет був такий правдивий і ні для кого не образливий, що за столом не вщухав сміх. Огрядна герцогиня вся тряслась від ледве стримуваного бажання зареготати і перса її злегка здригалися. Нарешті вона мовила:
— Ні, це справді дуже смішно, ви мене уморите!
— О пані, в світі від сміху не вмирають, — збуджено відповів Бертен. — Там ледве-ледве посміхаються. З люб’язності, задля доброго тону прикидаються, що їм весело. Досить добре імітують гримасу, а не суть. Підіть у народні театри —
— Даруйте, ви надто суворі! — спинив його Мюзадьє.— А самі, мій любий, здається, не зневажаєте світу, з якого так гостро глузуєте.
Бертен усміхнувся.
— Я люблю його.
— Як же це так?
— Я себе трохи зневажаю, як метиса сумнівного походження.
— Все це хизування, — сказала герцогиня.
А коли Бертен став запевняти, що не хизується, вона припинила суперечку, заявивши, що всі художники люблять робити з мухи слона.
Тоді зав’язалась загальна розмова, банальна й лагідна, дружня й обережна, торкаючись всього потроху, а що обід кінчився, то пані де Гійруа зненацька вигукнула, показуючи на повні склянки, що стояли перед нею:
— Ну, ось я нічого не пила, нічогісінько, ані краплини — побачимо, чи схудну!
Герцогиня, розсердившись, хотіла примусити її випити хоч кілька ковтків мінеральної води; але все було марно, і вона закричала:
— Ох дурненька, дочка її з розуму зведе! Прошу вас, Гійруа, не дозволяйте своїй дружині робити дурниць.
Граф, пояс тою чи Мюзадьє систему винайденої в Америці механічної молотарки, нічого не чув.
— Про яку дурницю ви кажете, герцогине?
— Про її безглузде бажання схуднути.
Він подивився на дружину прихильним, байдужим поглядом.
— Я не звик їй суперечити.
Графиня підвелася, спираючись на руку свого сусіда, граф запропонував руку герцогині, і всі перейшли до великої вітальні, бо будуар при їдальні призначався для денних прийомів.
Це була величезна, дуже світла кімната. Широкі, прекрасні панно блякло-блакитного шовку із старовинними малюнками, обрамлені в білі з золотом багети, мінились при світлі ламп та люстр яскравим і ніжним сяйвом.
Портрет графині, роботи Олів’є Бертена, що висів на видноті, здавалось, сповнював життям усе помешкання, — так наче в самому повітрі витали усмішка молодої жінки, принада її погляду, чари її білявого волосся. І стало майже звичаєм, якимсь світським обрядом, — подібно до того, як хрестяться, входячи до церкви, — щоразу зупинятися перед портретом і осипати компліментами оригінал.
Мюзадьє ніколи не проминав цієї нагоди. Його думка, як уповноваженого від держави знавця, була рівнозначна офіційній експертизі, і він мав за свій обов'язок часто й переконано підкреслювати перевагу цього портрета.
— Справді,— сказав він, — це найкращий із усіх сучасних портретів, що я знаю. Він сповнений чудового життя.
Граф де Гійруа, звикнувши до постійних похвал цьому полотну і переконаний у тому, що він володіє шедевром, теж підійшов ближче, щоб підігріти захоплення Мюзадьє, і за хвилину чи дві вони перебрали всі стерті технічні формули, вихваляючи видимі й приховані якості картини.
Усі звернуті до стіни очі, здавалось, палали захопленням, а Олів’є Бертен, хоч і звик до похвал і звертав на них стільки ж уваги, як на питання про здоров’я під час випадкової зустрічі на вулиці, вирівняв, проте, лампу з рефлектором, що освітлювала портрет і з вини слуг висіла криво.